Коли я згадую наші перші роки з Андрієм, то в голові оживає щось дуже тепле: сміх на кухні, запах кави вранці, наші вечірні прогулянки і відчуття, що я – в правильному місці з правильною людиною. Квартира була його, це факт, але труднощі й радощі ми ділили навпіл. Я працювала, я вкладала гроші, я вкладала душу. Ремонт робили разом — сперечалися, сміялися, інколи сварилися, але все одно трималися одне за одного.

Коли народилася наша перша дитина, мені здавалося, що ми стали ще ближчими. Андрій міг встати вночі, принести пляшечку, посидіти біля колиски, навіть інколи запропонувати:

— Ляж, відпочинь. Я сам трохи побуду.

І я тоді думала: «Боже, як мені пощастило».

Одного вечора, коли малому було кілька місяців він якось так м’яко, ненав’язливо сів поруч і сказав:

— Слухай, а давай другого? Погодки — це ж класно. Подивись, у тебе з сестрою різниця рік, і ви так дружите.

Я задумалась. Було страшно — не тому, що я не хотіла дітей, а тому, що я вже тоді втомлювалася. Але я згадала, як ми з сестрою росли: дві дівчинки, дві подруги. Мені хотілося такого ж щастя для свого сина.

І я сказала:

— Добре. Давай.

Другу вагітність я носила важче. Мене замучила втома, спина тріщала, руки тремтіли від недоспаних ночей. Але я трималася, бо Андрій сказав:

— Я з тобою. Я допоможу. Ми все пройдемо разом.

Перші тижні після народження другої дитини наче й справді давали надію. Він був поруч, міняв підгузки, купав малого, навіть носив старшого на руках, коли той ревнував. Але щось у ньому почало змінюватися ледь помітно — як тінь, що повзе по стіні.

Спочатку він почав довше залишатися на роботі.

Потім — «заскочу до друга на годинку».

Потім — «мені треба трохи повітря, я задихаюся від плачу».

І ось уже одного вечора, коли я стояла в коридорі з немовлям на руках і старший висів у мене на нозі, Андрій навіть не роззувшись сказав:

— Я, коротше, буду приходити, коли діти спатимуть.

І так буденно, ніби обговорював погоду.

А я дивилася на нього і не могла повірити своїм вухам.

— Ти серйозно? — у мене пересохло в роті.

— Та ну, — махнув рукою, — ти ж знаєш, як ці крики на мене діють. Я не можу. Нерви не витримують.

Я стиснула малюка до грудей і відчула, як у серці щось ламається.

Мені було важко так, що я інколи ловила себе на думці: «Чому ніхто не сказав, що погодки — це не милота з Інстаграму, а пекло на колесах?»

Маленький ревів, старший впав у кризу, я не мала часу ні помитися, ні розчесатися. Спина гуділа так, що я мріяла тільки про одне — лягти на 15 хвилин у гарячу ванну.

Одного вечора, коли Андрій прийшов ближче до опівночі, я витирала сльози на кухні.

— Я не витримую, — прошепотіла. — Мені треба, щоб ти хоча б трохи допоміг. Хоч пів години.

Він знизав плечима:

— Ну так… тримайся. Всі тримаються.

А потім додав:

— Або звикай, або… ну, ти ж знаєш. А я буду приходити з роботи, коли ти вже украдеш їх спати, бо я просто не витримую.

І тоді щось увімкнулося в мені. Уперше за багато місяців.

— Якщо ти так ставиш питання, — сказала я рівним голосом, — то я подаю на розлучення. Я поїду до батьків. Дім у них великий, мама допоможе. Я вийду на роботу. Ти платитимеш аліменти. Я тобі пропонувала піти в декрет, а я вийду на роботу і буду заробляти не менше тебе, але — ти не захотів. То й живи, як тобі зручно.

Андрій зупинився, ніби поламаний.

— Та ти що, здуріла?

— Ні. Я просто втомилась.

Настала тиша. Тривала. Густіша за ніч.

Після тієї розмови він змінився. Наче злякався.

Став приходити раніше, перестав кидати ті свої «або звикай». І навіть час від часу намагався брати старшого на руки чи гойдати молодшого. Але все це було якось… несердечно. Не по-батьківськи. Наче він робив усе з-під палки.

І тоді я почала думати: а що буде далі?

Сиділа вночі, годувала малюка і думала:

«Чи хочу я прожити так двадцять років? Чи хочу дітей, які виростуть з відчуттям, що тато — це тінь, що приходить у дім, коли вони сплять? Чи хочу я старість поруч з людиною, яка була поруч тільки в гарні моменти, а у важкі — тікала?»

Найстрашніше було не розлучення. Найстрашніше — залишитися у такому шлюбі.

Одного ранку, коли Андрій одягався на роботу, я тихо запитала:

— Скажи чесно. Ти любиш наших дітей?

Він зам’явся.

— Ну… люблю звичайно. Просто мені важко.

І я відчула, як щось у мені ламається вдруге.

— А мені не важко, так? — прошепотіла я. — Мені легко? Я ж теж втомилась. Але я не тікаю. Бо це — мої діти. Бо вони не винні. Бо я — їхня мама.

Він нічого не відповів. Просто плюхнувся на табуретку, схопив телефон і втупився в нього, ніби там була інша реальність — більш комфортна.

Я не знаю, яким буде моє рішення завтра. Чи через місяць. Чи через рік. Але одне знаю точно: жити в тиші, де тобі хочеться кричати — неможливо. Терпіти можна тільки тоді, коли з двох боків є любов, підтримка і бажання щось змінювати.

Моя мама якось сказала:

— Доню, дитина народжується тоді, коли обоє готові. Але росте вона тільки з тими, хто не тікає, бо це справді велика відповідальність, яку не кожен витримує. І це — правда.

Я не хочу руйнувати сім’ю. Але я не хочу руйнувати себе. А діти потребують мами, яка хоч трохи спить і хоч інколи усміхається, а не падає від утоми й плаче ночами на кухні.

Якщо я розлучуся і поїду до мами, мені буде точно легше, бо мама допоможе. Але чи буде це краще для дітей?

Дайте пораду, хто життя прожив і був в такій ситуації — це мине, бо це період, який треба просто пережити, чи це тривожний дзвіночок і краще розлучитися зараз?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.