Коли ми з однокласниками відзначали десятиліття нашого випуску, всі дівчатка з класу мали сім’ї і дітей. Всі, крім мене. Кожна розповідала про свою дитину, а мені і сказати було нічого. Звичайно, новоспечені матусі не втрималися і поцікавилися коли я, нарешті, дозрію для сім’ї, адже роки йдуть. Цю тему часто піднімали і мої родичі. Батьки хотіли онуків, а у мене і хлопця не було. Мамина подруга раз у раз намагалася звести мене з кимось і мені це вже почало набридати, зосередилися б краще на своїх проблемах.
Але усвідомлення того, що мої знайомі однолітки в більшості своїй при дітях і чоловіках трохи гнітило. Внутрішній голос нагадував, що скоро тридцять і пора щось думати. Як на зло нормальні молоді люди не траплялись. Мама підливала масла в вогонь, мовляв, і той хлопець гарний, і сусід неодружений, а я принца чекаю на білому коні. Я її не звинувачую, хоча вони внесли свою лепту в моє особисте життя, але все-таки у мене своя голова на плечах є. Мені й самій хочеться вже няньчити малюків, готувати вечерю для коханого, облаштовувати з ним наше гніздечко.
Іноді я буваю в магазині товарів для дому. Там звертаю увагу на сімейні парочки з діточками і заздрю їм. Це ж так класно гуляти по магазинчиках, вибираючи посуд, постіль, іграшки для дитини. Адже головне робити це разом.
В один прекрасний день до нас на роботу з’явився новий співробітник. Звали його Василь. Він був старший за мене на пару років і завдяки щасливому випадку виявився неодружений. Я відразу його помітила, досить симпатичний молодий чоловік. Василь сподобався мені як зовні так і за характером. На новорічному корпоративі нам вдалося поспілкуватися і дізнатися один про одного більше. А незабаром у нас зав’язалися стосунки. Правда, на роботі ми домовилися вести себе стримано і мовчати.
Коли мої батьки дізналися про Василя, ледь не танцювали від захвату. Мама відразу попросила запросити хлопця в гості, щоб познайомитися. Я ж боялася злякати Василя і всіляко відтягувала їхнє знайомство.
Через рік ми стали жити разом, а ще через пів року я поставила умову – або ми одружуємося, або розходимося, не хотілося даремно витрачати час. Василь погодився стати моїм чоловіком. Я, звичайно, не так це все уявляла, мріяла про обручку і величезний букет квітів, можливо навіть сльози радості, а так, ніби я сама зробила йому пропозицію. Якби я не проявила ініціативу, ніякого весілля і не було б. Ми його і самі не особливо хотіли, думали розписатися і все. Але батько з матір’ю наполягли на гулянці.
З рештою ми з Василем одружилися, відгуляли шикарне весілля, з’їздили в весільну подорож. А після взяли в кредит двокімнатну квартиру, почали робити ремонт і тут почалися суперечки і сварки. З горем навпіл ремонт закінчили , але легше не стало. Далі почався побут, кожен гнув свою лінію, а незабаром ми і зовсім вирішили розлучитися.
Виявилося, що ми різні люди. Я поспішила під вінець і навіть не встигла, як слід дізнатися про свого нареченого. Взагалі вважаю, що у всій цій історії винна сама. Слухала думки рідних і друзів, особливо своїх батьків. Так, вони бажають мені тільки добра, але на все свій час, не треба виходити за першого зустрічного. І тільки нам вирішувати з ким бути і коли.
Шкода даремно втрачених років.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
