Як я навчалася ще в школі, тоді й покохала щиро Богдана. Він довго не звертав на мене уваги, на жаль, а лише на випускному вечорі, коли він прийшов до своєї сестри, яка навчалася разом зі мною, ми познайомилися з ним краще.
Відтоді ми з Богданом стали зустрічатися, я літала немов на крилах від того щастя, яке мені подарувала доля.
Богдан був старшим за мене, він вмів гарно доглядати, розповідав цікаві речі, дарував квіти та цукерки, водив мене у кафе. З ним завжди було цікаво, він не вмів нудьгувати і мені, молодій, здавалося, що це саме ця людина, з якою я хотіла б разом прожити все своє життя.
Подумки я вже тоді відчувала себе дружиною Богдана, адже у нас були вже серйозні стосунки та ми часто говорили про своє майбутнє разом.
Але, на жаль, мрії моїй не судилося збутися вже тоді.
Одного разу у нас мало бути побачення, Богдан обіцяв заїхати за мною, я його чекала до десятої години вечора, але він, на жаль, не прийшов та телефон його чомусь не відповідав, а на ранок прийшло повідомлення від нього.
Богдан пояснив в одному реченні все: “Нам разом бути не судилося, вибач, я кохаю іншу і у нас буде весілля”.
Далі описувати не буду багато, бо той період свого життя я пам’ятаю мало, він для мене важкий, все, як в тумані було. Для мене це зрада була, яку було важко усвідомити і збагнути, адже я не розуміла, що я зробила не так і чому він так зі мною повівся.
Лише десь через пів року я змирилася з тим, що сталося та стала хоч трішки радіти життю. Мене всі переконували, що я ще молода і у мене все життя ще попереду. Просили навіть родичі, щоб я забула про Богдана, мовляв, значить це не моя людина і краще, що я раніше побачила ким він є, ніж вже тоді він міг би розкритися, коли ми вже в шлюбі були.
Минув ще рік і Богдан знову з’явився в моєму житті, запевняв, що щиро кохає мене досі, що хоче бути поряд, що помилявся і буде мені вірним та добрим чоловіком, вибачався за все.
Я хотіла вірити йому, десь глибоко в душі, але знала, що в нього нещодавно з’явився на світ син і я не маю права лізти в їх сім’ю, нехай вони миряться там і хай далі живуть вже без мене.
Згодом я познайомилася з Тарасом, він виявився доброю і порядною людиною. Він щиро кохав мене, турбувався про мене, як ніхто інший до того.
У нас було багато спільного, ми дуже часто зустрічалися і багато часу проводили разом.
Згодом він запропонував мені вийти заміж, я вже не поспішала, боялася будувати плани на майбутнє вже і сказала, що подумаю, адже я не кохала його, щиро кажучи, хоча дуже добре ставилася до цієї людини.
Я таки стала думати й чудово зрозуміла, що мені вже майже 30 років, час минає дуже швидко і я більше не зможу знайти таку хорошу людину, роки беруть своє.
Я для себе зробила висновок, що краще бути коханою дружиною, ніж кохати свого чоловіка без взаємності та погодилася. А сама обіцяла собі, що навіть без взаємного кохання, зроблю цю людиною щасливою, адже Тарас заслуговує на те.
Після весілля з кожним днем мені все більше подобався Тарас, я пізнавала його по-новому, він підкорив мене своєю добротою і щирою турботою.
Зараз ми з моїм чоловіком живемо вже 10 років у шлюбі разом, у нас троє діток і я дуже щиро кохаю його, це неймовірне сильне та добре почуття, його не можна зрівняти з почуттям до Богдана в мої молоді роки, я його більше й не згадувала ніколи.
Навпаки, ще йому вдячна була, що завдяки його вчинку я зустріла хорошу людину, з якою чимало років щаслива у шлюбі. Це щось більше і вагоміше для мене.
Я щаслива, що поруч зі мною така добра людина, найкращий батько і чоловік. Ось так я покохала свого чоловіка вже будучи в щасливому шлюбі.
Чи зустрічали ви таких жінок, які виходять заміж без щирого кохання, з розрахунку, якщо так можна сказати, а потім щиро закохуються в свою другу половинку вже в шлюбі та залишаються щасливими на довгі роки?
Фото ілюстративне.
