Жити з свекрухою, та ще й в її домі — не мед, і Софія на своєму прикладі переконалася, що це не найкращий варіант для молодої родини. Бо в сімейних перипетіях вона втратила не тільки кохання, але і себе.

Софії було сорок два, коли вона одного ранку зібрала валізу й пішла з дому. Не оглядалася. Не плакала. Лише стискала у руці старий паспорт і номер телефону сусідки Ганни, яка вже тоді кілька років працювала в Італії.

Тікала. Від чоловіка Івана, від свекрухи Ганни Семенівни, від постійних докорів, принижень і того відчуття, що вона в тому домі — ніхто.

Син Андрій, п’ятнадцятирічний хлопець, стояв тоді на подвір’ї, коли вона виходила.

— «Мамо, ти куди?» — тихо спитав він.

— «На роботу, сину… Тільки трохи», — відповіла вона, не дивлячись у його очі, бо знала — якщо гляне, не зможе піти.

Свекруха стояла біля хвіртки, склавши руки на грудях.

— «Та йди вже, бо тут від тебе користі — як із кози молока! Хай там тебе навчать, як жити!»

Іван мовчав.

Він давно вже перестав бути тим чоловіком, що колись носив її на руках після весілля. З роками став холодним, різким. Десь загубилася між ними любов, а натомість прийшли щоденні кпини, сварки, мовчання.

Того ранку Софія зрозуміла — якщо не піде зараз, то пропаде остаточно.

Їхала вона, як у темряву. Спершу Польща, потім далі, через знайомих — аж у північну Італію. Ганна зустріла її, допомогла знайти роботу — літню сеньйору доглядати. Було важко, страшно, але там, серед чужих людей, Софія вперше відчула… свободу.

Вона працювала день і ніч, вчила італійські слова, щодня писала в блокноті: «Ще трохи — і все налагодиться. Головне — вистояти».

Гроші надсилала додому — через знайому, бо на пряму не могла. Але потім виплила одна неприємна річ. Ганна Семенівна, як потім з’ясувалося, переконала Андрія, що мама їх покинула.

— «Вона тебе не любить, сину. Глянь, навіть не дзвонить. Жінка, що тікає, не мати, а ганьба», — повторювала свекруха.

І хлопець повірив. Листи, які Софія писала, ніхто не передавав. А Іван, не довго думаючи, через рік привів у дім іншу жінку — молодшу, вродливу, з голосом, що лунав по хаті, як дзвін.

Село тільки шепотіло: «Та то ж Іванова Софія подалася в Італію, а він нову взяв — от і все».

Минали роки. Софія не приїжджала. Не тому, що не хотіла, а тому, що боялася — що не пробачать, що не знайде там місця. Вона змінилася.

В Італії стала іншою людиною: навчилася добре вдягатися, посміхатися, говорити впевнено. У сорок вісім мала те, про що колись навіть не мріяла — власну гідність.

А потім зустріла його — сеньйора Маріо. Сивий, але сповнений життя. Він був господарем виноградника, самітником без дітей.
Вона доглядала його стареньку сестру, і він часто заходив до них. Спочатку говорили про дрібниці — погоду, вино, Україну. Потім він почав приносити їй квіти. А одного дня сказав просто:

— «Ти — жінка, яку я шукав усе життя».

Софія сміялася, не вірила. Але він був наполегливим, лагідним, справжнім.

Через рік вони побралися.

Італійці з повагою називали її сеньйора Софія. Вона мала будинок із терасою, на якій цвіли лимони, і чоловіка, що носив їй каву в ліжко.

Та щастя не буває повним.

Усе, що в неї залишилося невирішеним, — це син.

Андрій не відповідав на жоден лист. У соцмережах — ні фото, ні контакту.

Вона час від часу бачила його на знімках у знайомих: він виріс, став красенем, закінчив технікум, працював десь у місті. Але в її серці жила тріщина.

Коли одного дня їй подзвонила стара сусідка з села й сказала:

— «Софіє, твій син жениться. Велике весілля буде!», вона довго не знала, що робити.

Маріо сказав тихо:

— «Їдь. Якщо любиш — мусиш поїхати. Навіть якщо тебе не приймуть».

Вона приїхала. Село зустріло її мовчанням. Ніхто не підходив, лише шепотілися за спинами. Вона стояла біля брами ресторану, де відбувалося весілля, тримаючи букет для невістки. А потім до неї вийшла стара свекруха.

— «Чого ти приїхала, Софіє? Тебе тут ніхто не чекає. Не ганьбися», — сказала жорстко.

— «Я тільки хочу глянути на сина. Хоч на хвилинку…»

— «Ні. Він тебе не хоче бачити. Для нього ти померла», — відповіла і зачинила ворота.

Софія стояла довго.

Святкова музика лилася крізь зачинені двері, сміх, крики, молодість — усе чуже. А потім вона розвернулася й пішла, не дивлячись назад.

Через кілька днів вона дізналася, де живе Андрій. Стояла біля його під’їзду, чекала, поки він повернеться з роботи.
Коли побачила, серце затремтіло: він був такий схожий на батька — тільки очі її, теплі.

— «Сину…» — промовила несміливо.

Він зупинився.

— «Пробач, що так сталося. Я знаю, що винна. Але я хочу, щоб у тебе все було добре. Це тобі», — простягнула ключі від квартири в обласному центрі. — «Твоя. Я купила для тебе».

Він мовчав. Взяв ключі, глянув холодно і сказав лише:

— «Дякую. Але, мамо, запізно».

І пішов.

Софія стояла, поки не стемніло. Потім поїхала на вокзал. В автобусі довго дивилася у вікно, стискаючи порожні руки.

Маріо зустрів її на вокзалі. Вона усміхнулася, хоча очі були заплакані.

— «Не пустили?» — спитав він.

— «Ні. Але я його побачила. І цього мені вистачить».

Він мовчки обійняв її.

Минуло ще кілька років. Сеньйора Софія жила спокійно — доглядала виноградник, допомагала бідним, відсилала пожертви в Україну на лікарню для дітей.

А потім якось отримала листа. Від Андрія. Усього кілька рядків: «Мамо, я пам’ятаю тебе. Пробачаю. І дякую за квартиру. Колись приїду».

Вона перечитувала ті слова сотні разів. І в той вечір сказала чоловікові: — «Тепер я можу спокійно жити. Мій син мене пробачив».

Маріо поцілував її в чоло й прошепотів: — «Бачиш, я ж казав — Бог усе ставить на місце, тільки треба дочекатись».

А на терасі, серед стиглих лимонів, Софія дивилася у небо й думала:

«Немає більшої розради, ніж прощення. Бо навіть якщо доля роз’єднала, любов усе одно знаходить дорогу додому».

Щаслива Софія уже планувала подорож сина до неї, і це буде її найкраща нагорода за все, що вона пережила.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.