– Шкода мені тебе, Софіє. Ти так стараєшся, але ж тобі тут нічого не належить, – каже мені Ніна, наша друга невістка. – Я б на твоєму місці нічого б не робила, а ти от скільки своїх грошей вклала.
З Ніною у нас завжди були добрі стосунки, ми з нею – були дві нелюбимі невістки в однієї свекрухи. І каже вона так лише тому, що щиро хвилюється за мене.
В свій час ми добряче сьорбнули лиха і картань від нашої спільної свекрухи, тільки от Ніні пощастило, вона відразу стала жити окремо, і тому рідко зустрічалася з мамою чоловіка. А я жила з свекрухою на одному подвір’ї, то ж мені було значно важче.
У батьків мого чоловіка був непоганий будинок, але вони вирішили, що з ними в ньому буде жити їхня донька.
Ми з чоловіком як одружилися, тоне мали свого житла, адже я сирота, мене тітка виховувала. Свекри погодилися, щоб ми жили з ними, але дали нам стару хату, що була на їхньому подвір’ї. В ній колись жила бабуся, а потім хата багато років пустувала, то ж можете лише собі уявити, в якому стані вона нам дісталася.
Та я раділа і цьому, адже в мене був дах над головою, а головне – у мене, нарешті, з’явилася сім’я. І хоч свекруха завжди знаходила причину, чого до мене причепитися, я намагалася не загострювати ситуацію, а навпаки, згладжувати всі гострі кути.
У мами чоловіка був настільки прикрий характер, що навіть її рідна дочка не могла зжитися з нею. Люба, сестра мого чоловіка, зібрала сім’ю і виїхала в Польщу ще давно.
Але навіть після цього свекруха не забрала нас до себе у велику хату, ми продовжували жити в бабусиній хатині.
Потім сталося непоправне – раптово не стало мого чоловіка, і я була просто розгублена, бо не уявляла, що мені зараз робити.
Я думала, що свекруха мене попросить поїхати від них, але вона дуже любила мою доньку, свою онучку, і заради неї вона дозволила нам залишитися.
Але щойно дочка закінчила школу і сказала, що їде вчитися в обласний центр, я вирішила, що і мені нема сенсу тут залишатися, треба думати про своє майбутнє і про майбутнє своєї дитини.
Я поїхала в Грецію на заробітки, і за 7 років я вже заробила на квартиру. Зараз в ній живе донька, і я теж сподівалася, що коли повернуся, то житиму з нею.
Та мої плани дещо змінилися, і пов’язано це з свекрухою. Вона останніми роками дуже хворіла, а доглянути її було нікому. Дочка про маму зовсім не дбала, невістка Ніна тим більше. А я не могла залишити її напризволяще, тому попросила жінку з нашого села, щоб вона доглядала за свекрухою, а я їй за це платила з своєї кишені.
Так тривало більше року. Коли свекрухи не стало, виявилося, що все своє майно вона переписала на дочку. Мене це не засмутило, тому що я ні на що не розраховувала.
Мене більше засмучувало те, що будинок і подвіря занепадають, адже за ними не було кому дивитися, тому що зовиця не приїжджала додому зовсім.
От я і взялася там підтримувати порядок, тому що це місце було дороге мені як пам’ять про мого чоловіка, та й я тут вперше відчула, що я маю родину.
– Ти що, вирішила за свої гроші Любі дачу для відпочинку облаштувати? – здивовано питала мене Ніна, яка бачила, що я і дах за власні кошти перекрила, і огорожу, яка впала, я нову зробила.
Я на це дивилася по-іншому, я розуміла, що це не моє, але я хотіла, щоб це особливе для мене місце не заростало травою і бур’янами, і не пішло безславно в небуття.
В той день я приїхала у відпустку і подалася в село, попросила сусіда, щоб він скосив траву на подвір’ї. І в цей час у двір заходить Люба, яка теж не попередила, що приїде.
– Що ти тут робиш? – зиркнула вона на мене.
Я спокійно пояснила їй, що без всякого злого чи корисного умислу я просто тримаю в порядку господарство.
– От і добре, що ти тут, і мені не довелося тебе шукати, – каже Люба. – Маю до тебе пропозицію. Якщо ти погодишся жити тут, то я офіційно все перепишу на тебе. Ми повертатися сюди не збираємося, але для мене теж важливо, щоб це місце, місце мого дитинства, жило.
Думати довго я не стала, погодилася, і ми в той же день поїхали до нотаріуса. Тепер я власниця цього будинку. Поїду ще на кілька років в Грецію, відбудую дім, і буду тут в старості жити, а вся родина нехай приїждає, буду рада їх прийняти в нашому родинному гніздечку.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
