Знаю, що тут здебільшого жінки розповідають свої історії, але я вирішив теж написати, щоб інші чоловіки не робили таких помилок, а жінки нарешті навчилися себе цінувати.
Моя дружина Ірина була просто ідеальною, але зрозумів я це лише тоді, коли її втратив.
Прожили ми з Іриною 18 років. Одружилися по любові, я закохався в її пшеничне волосся і голубі як небо очі. А ще, вона була зовсім не схожою на інших.
Ірина народила мені сина, спадкоємця, я цим дуже пишався!
Господинею вона була ідеальною: у нас вдома завжди було дуже чисто, я і уявлення не мав, що таке помити за собою посуд чи випрати шкарпетки. Все це робила дружина, і робила ідеально.
А ще, вона жодного разу не відпустила мене з дому без сніданку, при чому, завжди намагалася готувати щось корисне, і таке, що я люблю.
А ввечері, коли я повертався з роботи, на мене завжди чекала смачна вечеря.
Неділя для нашої сім’ї то взагалі був особливий день – Ірина готувала борщ і вареники! Я смачніших вареників, ніж у неї, ніколи не пробував.
Відзначу, що при всьому цьому Ірина ще встигала стежити за собою, вона була надзвичайно красивою.
Одним словом, вона робила все, що в її силах. А що робив я? Нічого! Просто ходив на роботу, заробляв гроші, і вважав, що я все роблю правильно.
Ірина теж працювала, і заробляла не менше, ніж я. Так що мої гроші на себе вона не витрачала.
Їй хотілося від мене уваги, хотілося компліментів. А я чи то не вмів, чи не хотів зайвий раз на вушко їй шепнути, яка вона гарна у мене. Чи подякувати поцілунком в щічку за вареники.
Подарунками і квітами я також її ніколи не тішив, колись на день народження намагався щось їй купити, а потім все зійшлося до того, що я просто вітав її словами.
А їй, як і кожній жінці, хотілося подарунків, хотілося уваги, хотілося квітів.
І в один прекрасний день я повернувся додому, і лише відчинив двері, то вже відчув щось не ладне – вперше за багато років в хаті не пахло їжею.
Замість вечері на мене на столі чекала записка:
“Я йду від тебе, бо більше так не можу. Дякую за все”.
Першою моєю реакцією була злість, мовляв – як вона посміла зі мною так вчинити?
Але потім, коли я все проаналізував, то зрозумів, що вона все правильно зробила.
– Тату, ти сам винен! – сказав мені наш уже майже дорослий син.
І я з ним згоден! Я сам винен, бо поводив себе не найкращим чином. Начебто, нічого поганого не робив, але і нічого доброго теж! А вона не витримала, нарешті зрозуміла, що життя у неї одне.
Найцікавіше, що Ірина не пішла до іншого чоловіка, поки-що у неї нікого немає. Вона зняла собі квартиру, і живе там (оплатити все вона може собі дозволити).
Після того, як вона зачинила за собою двері, в домі стало дуже пусто. Я вже не кажу про той безлад, який я встиг за кілька днів створити, і про пусті каструлі.
Ми прожили 18 років разом, і я не бачив того, що робить моя дружина, а за ці кілька днів без неї все наче прояснилося. Я зрозумів, наскільки вона прикрашала моє життя і робила його повнішим, але тепер пізно.
Я роблю спроби її повернути – говорю компліменти, купую квіти і подарунки, але поки що всі мої старання і намагання примиритися – безуспішні.
Мені 44 роки, я міг би спочатку почати життя, але не хочу, без Ірини мені не цікаво.
Як ви думаєте, у мене є шанс повернути кохану дружину? Що мені ще зробити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.