Я народився і виріс в селі. Але зараз живу і працюю в місті. Мені 30 років і у мене є своя квартира. В село я приїжджаю дуже рідко, завжди немає часу. З батьками щодня говорю по телефону, вони так і залишилися жити в селі. Коли є можливість, я допомагаю їм грошима, а вони завжди передають мені сумки з продуктами.
Нещодавно зі мною сталася така історія. У мене був вихідний. Я вирішив поспати довше. Але всі мої плани перекреслив ранній дзвінок у двері. Я знехотя піднявся і відкрив двері. На порозі моєї квартири стояло троє людей: жінка, чоловік і молодий хлопець. Я цих людей не знав. Про це я і хотів їм повідомити: що вони, мовляв, адресою помилилися, але не встиг. Ця жінка мені раптом і каже:
– Андрійку! Як же ти виріс за ці роки! І ти так сильно на свого батька схожий! Просто його копія. Богдане, заходь і речі заноси. Не стій на порозі!
– Я не зрозумів: хто ви і що вам треба?
– Андрійку! А ти, що мене не пам’ятаєш? Я ж тітка Олена, а це мій чоловік – дядько Богдан, а це наш синочок – Борис. Ми з твого села, родичі.
Поки жінка все це говорила, вона, її чоловік з валізами та їх син вже зайшли в квартиру.
– Та не дуже велика квартира у вас! Видно, що не багато живете. Але нічого. Ми не гордий, потіснимося трохи, і все нормально буде. Наш Борис тут вчитися буде в коледжі, а жити ви будете разом!
– Як разом? З чого це раптом?
– Так мені твій батько сказав, що він нам допоможе, чим зможе! А нашому синові ж жити десь треба! А квартиру ми йому зняти не можемо – дорого дуже. Але, ти не хвилюйся, ми йому розкладачку купимо. А якщо місце знайдемо, то навіть диван купимо! Не хвилюйся, тебе з твого ліжка зганяти не будемо і спати на підлозі не змусимо!
– Не знаю, що вам там обіцяв мій тато, але я тут ні до чого. Про те, що знімати квартиру дорого, я і сам знаю. Але я не хочу жити з вашим сином. Я вас зовсім не знаю і не пам’ятаю.
– Як не пам’ятаєш? Ми – твої родичі, а родичам треба допомагати. У нас грошей немає, щоб квартиру знімати.
– Нехай ваш син живе в гуртожитку!
– Та що ти таке кажеш! Гуртожиток – це найгірше, що можна придумати. Мій хлопчик вчитися приїхав, а в гуртожитку хіба є умови для цього?
– Але моя квартира – це не гуртожиток. Я вже дорослий, до мене часто моя дівчина приходить. Так що забирайте свої валізи і шукайте собі інше місце. А у мене сьогодні ще багато справ.
Жінка дивилася на мене здивованими очима: вона не могла повірити в те, що я говорю серйозно і що я дійсно прошу їх піти.
Мені навіть соромно не було за те, що виставляю цих людей зі своєї квартири. Я звик жити сам, мені так зручно і комфортно і нічого в своєму житті я міняти не збираюся.
Вони таки пішли, сильно образившись на мене. Я виспався і подзвонив мамі. Розповів їй про те, що сталося. Вона сказала, що це і справді наші далекі родичі і дуже засмутилася, коли почула, що я виставив їх за двері. Мама теж прихильник тієї думки, що родичам треба допомагати.
Тепер я вже і не знаю, чи правильно зробив. Але, з іншої сторони – чому я маю допомагати цим людям, я їх навіть не знаю. Чи, все таки, родичам треба допомагати?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
