– Не приходь до нас, мамо, більше. Світлані не подобаються твої візити, – спокійно сказав Юрій матері, коли та вже взувалися біля дверей.
– А як не приходити, якщо ти до мене не приїжджаєш, бо все часу у тебе нема? Я і тебе хочу бачити, і внуків. Розумієш, це мені дуже потрібно, – стала проситися літня мама.
– Щось придумаємо. Я спробую сам до тебе частіше заїжджати, але до нас тобі точно їхати не треба, – син холодно глянув на матір.
– Синку, а чим же я так не вгодила твоїй дружині, що вона мене бачити не хоче? – несміливо запитала Тамара Андріївна.
– Мамо, ти на себе в дзеркало дивилася? Як ти одягнена. Та й пахне від тебе специфічно. А твої розмови – лише про городи і про курей, кому це потрібно?
– Зрозуміла, сину… Не хвилюйся, не турбуватиму більше вас.
Тамара Андріївна вийшла з квартири сина і за сльозами дороги не бачила. Так їй на душі прикро було, що словами не передати.
Вона ж свого сина сама ростила. Працювала все життя в полі, жили в селі, обробляла город і тримала господарку. І зараз нічого не змінилося – вона так і залишилася простою жінкою з села, з натрудженими руками і обвітреним лицем, яка виглядає значно старіше своїх років.
Зате своєму єдиному сину Тамара Андріївна дала все необхідне, особливо старалася дати йому освіту, щоб він в люди вибився.
Юрій вивчився в університеті, роботу гарну знайшов, а потім і гідну наречену собі підшукав.
Тамара Андріївна відразу побачила, що невістка, Світлана, не того поля ягода, але заспокоювала себе тим, що не їй з нею жити, а якщо сину вона сподобалася – нехай будуть щасливі.
До свекрухи в село невістка їздити не любила, і чоловіка не пускала, то ж мама набирала повні сумки гостинців і їхала до молодих в місто.
Без попередження ніколи не приїжджала, заздалегідь попереджала про свій візит, і навіть таким чином не вгодила – візити свекрухи невістці аж ніяк не подобалися, і вона не стала мовчати.
Після того, як син прямо мамі сказав не приїжджати до них, Тамара Андріївна не приїжджала, а коли дуже кортіло, то брала сапу і йшла на город – садила, копала, пересаджувала, аби лише в роботі забутися про те, що її єдиний син не хоче її бачити.
Минуло два роки. В той день Тамара Андріївна як завжди поралася в городі, як раптом побачила, що до її воріт підʼїхало таксі, з якого вийшов син.
Юрій сам на себе був не схожий – змарнілий, сумний, почорнілий.
– Мамо, я в тебе поживу певний час, – сказав навіть не привітавшись і пішов в хату, вперше за кілька років.
Поки син спав в своїй кімнаті, мама швидко приготувала все те, що він так любив в дитинстві.
Прокинувся Юрій від запаху свіжого яблучного пирога. Сів за стіл, глянув на матір. В його очах було все: і біль, і розчарування, і смуток, і каяття.
А Тамара Андріївна дивилася на сина, і боялася щось спитати, але серце підказувало, що він її зараз як ніколи потребує.
– Ти їж, синку, їж. Все добре буде.
З’ясувалося, що дружина Юрія, разом з його партнером по бізнесу, зговорилася, підставила чоловіка і залишила його без нічого, та ще й з великими боргами і проблемами.
А він приїхав до мами. Бо саме тут, у батьківському домі, де тебе завжди чекають, місце сили для кожної людини.
Тамара Андріївна прийняла сина без зайвих розпитувань. Бо мама завжди все пробачає.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
