Весна несміливо першими промінчиками стукала у віконце. Оксана Іванівна замислилась і поринула в спогади. Її очі загоряються радістю, коли вона знову думками повертається у минуле. Сорок років тому вона була щасливою і коханою… Гарний був час. Та життя все розставило по своїх місцях.

Батьки донечку дуже любили, все тепло віддавали їй. Вони у неї були звичайними робітниками. На свою доньку-красуню не могли надивитися. Янголятком її часто називали. Дівчина росла і привертала увагу чоловіків, та цим вона не пишалася, трималася стримано. Школу Оксана закінчила з відзнакою, а потім відразу вступила до університету. І там теж намагалася бути першою.

Своє перше, щире кохання Оксана зустріла саме тут. Олександр нічим особливим серед хлопців не виділявся, але чомусь Оксану тягнуло до нього. Якось дівчина захворіла і потрапила в лікарню. Не зрозуміло, як про це дізнався Олександр, але яким було її здивування, коли в дверях лікарняної палати він постав з великим букетом квітів. Він довго сидів біля її ліжка, а потім, переминаючись з ноги на ногу, якось несміливо сказав:

– Оксано… ти знаєш…я люблю тебе…

А далі був рік шаленого щастя. Закохані майже не розлучалися: разом були на парах, в їдальні, в гуртожитку. Але одного вечора Олександр  прийшов дуже засмучений. Розповів, що його батько дуже хворий. І якщо його не стане, весілля прийдеться на деякий час відкласти. А зараз він має поїхати до батька, хоч і не був з ним дуже близьким.

– Оксано, чи будеш мене чекати? – несміливо запитав.

– Хоч усе життя, – впевнено відповіла Оксана. – Я завжди буду тільки твоя.

Олександр перевівся на заочну форму навчання і поїхав додому. Вони все ще часто бачилися, бо хлопець повертався до неї, але з кожним разом Оксана все більше помічала, що Олександр віддаляється, стає ніби чужий.

Одного вечора Оксана чекала на коханого, Олександр мав приїхати до неї, але його все не було. Цілу ніч Оксана хвилювалася і вранці зателефонувала до нього додому. Їй відповів заспаний… дівочий голос.

Оксана все зрозуміла. Більше слів не треба було. Сльози душили від образи: як він міг? Обманув, наплював у душу, розтоптав її серце… Та за годину Олександр вже був у неї. Дивилась на нього пильно, намагалась запам’ятати кожну рисочку обличчя, добре розуміючи, що й так ніколи не забуде. Ніби в тумані чула його гіркі слова.

– Вибач, – казав Олександр. – Я послухав маму… Вона завжди казала, що проста дівчина мені не пара, тому знайшла «підходящу» наречену. А ти красива, розумна, у тебе ще все попереду… Я любив тебе і буду любити. Прости і прощай…

Оксана не знала, як це пережити. Перші дні вона ходила сама не своя, але коли зрозуміла, що чекає дитину, її радості не було меж. Батьки не дорікали їй, а підтримали. І Оксана вирішила, що ніколи не розповість Олександрові про дитину.

***

Минуло багато років. Син Олександр виріс, змужнів, одружився і подарував їй онуків. Оксана ніжно любила не тільки його, а й дочку, яку народила у невдалому шлюбі. Коли чоловік покинув її, то сказав:

– Якби ти мене любила, я б ніколи не пив. Між нами завжди хтось був, я відчував, що ти не можеш його забути.

В той день Оксані Іванівні виповнилося шістдесят років. Діти з онуками поздоровили її, понавозили подарунків, солодощів. Все ніби добре, діти заможні, живуть щасливо. І їй би радіти. Та не вистачає чогось – в душі якась порожнеча. Хоч і минуло сорок років, як востаннє бачила Олександра, та не змогла його забути… Таке не забувається.

З роздумів жінку пробудив гуркіт двигуна і стукіт дверцят автомобіля. До неї наближався високий сивочолий чоловік у дорогому костюмі, до блиску начищених туфлях. Оксана Іванівна затаїлась, боялась ворухнутися, щоб не прогнати цей сон. Але це був не сон. Перед нею стояв Олександр і усміхався. Він несміливо простягнув їй шістдесят одну червону троянду.

– Оксанко, з днем народження тебе…

А потім були ніжні обійми, гіркі сльози, зізнання у коханні…

– Знаєш, у мене життя з Мар’яною не склалося, – розповідав Олександр, – бо не любив її. Так більше не одружився. І дітей не маю. Чоловік засумував, але Оксана поспішила його втішити:

– Маєш, у тебе є син Олександр і внуки.

Як довго вона чекала на цю щасливу мить. Тепер Оксані не вірилося, що через стільки років вона нарешті дочекалася свого щастя.

Надія ПОПЕРЕЧНА.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.