– Я не розумію, батьку. Я – тобі донька рідна, а Ліля – всього лиш невістка. Чого ти так їй у всьому догоджаєш? – стала картати донька Івана Петровича.
– Я люблю вас однаково, не вигадуй нічого, Наталко, – виправдовувався дідусь.
– В тому то й річ. А маєш любити більше свою рідну дитину, тобто мене, – не вгавала Наталка.
Іван Петрович вийшов на вулицю, щоб не продовжувати далі цю безглузду розмову. Він добре знав характер своєї доньки і розумів, що єдиний спосіб переспорити її – це не починати з нею суперечку.
Дідусь пішов на свої улюблені грядки. Ніщо йому не приносило такого задоволення, як робота на городі. Відколи не стало його Данусі, а саме так він завжди називав свою дружину, він знайшов віддушину у рослинах. У нього такі помідори різних сортів були, що інші люди про такі навіть і не знали.
А дідусь подружився з інтернетом, навчився замовляти насіння. Добре, що в райцентрі відкрили відділення Нової пошти, то він собі назамовляв сортів 20.
Потім це акуратно сіяв, далі розсаду по окремих гощиках розсаджував, а потім вже і на город саджанці виносив.
Мороки було багато, але Іван Петрович цим жив. Наталка батька не підтримувала, навпаки, картала його за те, що він гроші витрачає на дороге насіння.
“Краще б мені ці гроші віддав, а не закопував в землю”, – якось випалила прямо в очі батькові донька.
Дідусь після цього неабияк засмутився. От яка йому ще радість в цьому житті? Діти виросли, у них своє життя і в село до батька вони навідуються не часто. Дружини не стало, нема до кого і притулитися.
В минулому році дідусь додому цуценя привів, біля магазину знайшов. Тепер з ним є хоч одна жива душа, яка його розуміє і підтримує.
У Івана з дружиною було двоє дітей: син Андрій і донька Наталка. Першою вийшла заміж дочка і відразу поїхала у місто разом з чоловіком і сином.
Приїхати в село її не допросишся, вона завжди каже, що нема їй там що робити.
Інша справа син. Він і справді дуже зайнятий, бо керує великою фірмою. В свій час він багато працював, швидко піднімався кар’єрними сходинками і тепер займає доволі високу посаду.
Через свою надмірну зайнятість Андрій ніяк не міг влаштувати своє особисте життя. А два роки тому таки одружився. Взяв собі за дружину Лілю. Вони разом працювали на роботі, от він до неї і придивився.
– Батьку, я одружуватися буду, – Андрій спеціально приїхав в село, щоб повідомити батькові новину.
– Добре, синку. Давно пора, он, скоро 40 років буде. Кар’єра – це гарно, але повір – ніщо не замінить сім’ю. Якби я не зустрів твою маму колись, то вважав би, що даремно прожив життя.
А хто вона? Синку, привези, познайом батька з своєю обраницею, – запропонував Іван Петрович.
– Розумієш, батьку, у Лілі є син. Не знаю, як ти до цього поставишся, – сказав Андрій.
– Не хвилюйся, синку. Чужих дітей не буває. Діти – то завжди щастя. Я впевнений, що ти станеш хорошим батьком для хлопчика, а якщо дозволиш – то я спробую стати хорошим дідусем.
Ліля Івану Петровичу дуже сподобалася, чимось вона навіть була схожа на його Данусю. Не дарма кажуть, що син часто вибирає собі дружину, схожу на маму.
Сподобалася літньому чоловікові не лише невістка, до її дитини він теж неабияк прикипів. Хлопчику було всього 6 рочків, а він відразу запитав по-дорослому, чи можна з Іваном Петровичем на “ти” і кликати його “дідусю”.
Рідні внуки у нього були, від доньки. Але Наталка в село своїх дівчат не привозила, та й онучки брали приклад з мами і крутили носом, коли треба було їхати в гості до дідуся.
А він на них чекав, бо дуже потребував душевного тепла. А тут прийшов маленький хлопчик, який просто не відходив від нього.
“Дідусю, а що ти робиш?”, “Дідусю, а можна я допоможу тобі збирати помідори, у мене навіть відерко є, мені мама купила”, “Дідусю, а чого одні помідори жовті, інші бурі, а ще інші – червоні?”. Хлопець не переставав задавати запитання.
Яким же щасливим в цей момент почувався Іван Петрович. Він знайшов однодумця, який серйозно зацікавився його справою.
Малий Тарасик з задоволенням допомагав дідусеві розкладати різні сорти помідор у різні ящики. А потім вони з Іваном Петровичем робили дегустацію, визначали, який же сорт в цьому році вродився найсмачнішим.
Ну як не полюбити всім серцем таку дитину? Ну і що, що не рідна? Хіба це настільки важливо?
А Наталка дуже злилася, що батько більше уваги приділяє невістці і цьому малому “байстрюку”, як вона з своїми доньками називала Тараса. Вона вирішила, що таким чином Ліля хоче отримати спадщину від батька.
Ліля все бачила і все розуміла. Тому одного разу наважилася поговорити з Наталкою.
В той день Наталка з чоловіком приїхали в село, а за ними і Андрій з Лілею і синочком. Без Тарасика вони в село ніколи не їхали, бо малий завжди дуже хотів до дідуся.
Іван Петрович обережно поділив урожай на дві однакові частини: одну він приготував для доньки, а іншу для невістки.
Наталя, як завжди, фиркнула, що не треба їй цього непотребу, мовляв, що вона з двома ящиками помідорів робити буде?
А Ліля взяла, ще й дякувати сильно свекру стала.
– Що, підлещуєшся? Бо на хату батькову оком кинула? – зачепила невістку Наталя.
Тоді Ліля і вирішила, що настав час поговорити.
– Наталко, ну скільки можна? От що ти таке кажеш? Навіщо мені батькова хата, у нас з Андрієм усе є, ти ж сама знаєш, – каже.
Наталка задумалася.
– А й справді. А навіщо ти тоді підлабузнюєшся до мого тата? – зі щирим здивуванням запитала вона.
– Ніяке це не підлабузництво. Це звичайнісінька любов і сімейна підтримка. У мене батька не було, і я би все віддала, щоб мати такого тата як є у тебе, – пояснила Ліля.
– А його помідорів тобі навіщо? Тільки не кажи, що закрутки будеш робити, це вже минуле століття, – не вгавала Наталка.
– Чому ж не буду? Буду. Але законсервую небагато. Щось трохи заквашу. Ще планую зробити томатний сік, будемо мати свій натуральний. Кетчуп для Тарасика домашній зроблю. А собі ще трохи заморожу. Подруга порадила, дуже зручно – нарізаєш кружельцями і в морозилку, а потім дуже зручно взимку і до овочевого рагу додавати, і до супів чи борщу.
Ліля так захоплено розповідала, що Наталі стало соромно за себе. Виявляється, з батькових помідорів можна зробити стільки всього корисного! А вона завжди від них відмовлялася, чим дуже засмучувала батька.
Виявляється, принизити чиїсь заслуги і старання значно легше, ніж підтримати і похвалити.
А Лілі це вдалося, і робила вона це щиро. А про малого Тараса і мови не могло бути, він настільки перейнявся дідусевою справою, що вже зараз маму попередив, що агрономом стане.
Усі щиро посміялися, але хто його знає, як воно буде.
– Батьку, а можна в тебе попросити ще помідорів? Я тут дещо придумала. Ліля, ти ж даш мені рецепт томатного соку і кетчупу, думаю, мої дівчата, які дуже люблять піцу, це оцінять. І ідея з заморозкою мені теж дуже сподобалася. Дякую.
Дівчата нарешті порозумілися. А батько був щасливий від того, що і його урожай дітям потрібен, і в родині, нарешті, запанував мир.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
