fbpx
Життєві історії
В той день ми планували поїхати в магазин і купити чоловікові нові черевики. Але він сказав, що це почекає, треба їхати до мами

30 років тому ми з Віктором щойно побралися: на дворі 90-ті, з роботою туго, з грошима ще тугіше, добре я встигла від роботи отримати малосімейку.

Моя майбутня свекруха сиділа на розподілі дефіцитів. Мої батьки жили дуже скромно. І я б ніколи не подумала, що родина Віктора така заможна: він одягався бідненько, жив у гуртожитку.

Ми розписалися, покликали найближчих друзів і родичів.

– Треба хоч якісь меблі купити, – сказав Віктор, коли ми порахували скромні дари родичів та друзів, які ми зібрали на нашому весіллі.

Меблів у мене справді не було. Старе ліжко, що дісталося мені разом із кімнатою, стіл, стілець, тумбочка. Але й одягнені ми були не найкраще. Я подивилася, що скоро зима, а в чоловіка немає взуття:

– Тобі потрібні черевики, – кажу, – давай поїдемо і купимо.

Але Віктор сказав, що за черевиками ми поїдемо на наступні вихідні, а в ці нас покликала його мама в гості.

Тільки я зайшла в квартиру свекрухи, побачила, що у неї там цілий склад. Знайшлися навіть черевики потрібного розміру. На весну, осінь, зиму. Коробки новенькі, взяті «з нагоди» та «про запас».

Віктор почав міряти. Відклав те, що сподобалося по одній парі. Мама зайшла, вибір похвалила і… мовчки прибрала заповітні коробки туди, де вони стояли. І коли ми зібралися їхати, старанно вдавала, що нічого не обіцяла, нічого не пропонувала вибирати. Мені було дико, а чоловік махнув рукою і порадив не зважати.

Це вже потім я зрозуміла натуру своєї свекрухи. А тоді чоловіка ми на останні гроші взули. Розповідати про всі труднощі нашого життя в ті роки не буду. Майже всім було так само важко. Ось просто кілька замальовок із спілкування з Марією Василівною.

– Світланко, – зворушливо і ласкаво каже Марія Василівна, – тобі сьогодні 30 виповнилося? Я хочу тобі зробити подарунок. Дивися, яке диво! – продовжувала мама чоловіка, дістаючи небачене для нас у ті роки багатство – ошатний комплект красивої постільної білизни. – Бери, це мій подарунок.

Подарунок був мною прийнятий з найтеплішими подяками, покладений у коридор. Взуваюся, чоловік синові допомагає одягнутися, а Марія Василівна, яка вийшла нас проводити, мовчки бере подарований мені комплект і забирає його назад. І чути стукіт дверей шафи, звідки він був витягнутий і куди повернувся.

Дарую подарунок тобі, але він нехай і далі лежить у мене. Оригінально, правда?

А 9 років тому свекруха надумала продавати свій будинок і купити квартиру поближче до нас. Я була не в захваті від майбутнього проживання зі свекрухою в одному місті. Стосунки між нами так і не склалися. Завжди, коли я могла, я уникала їздити до неї. Неприємно. Віктору вона мати, моєму сину – бабуся, а мені вона хто? Чужою була, чужою залишилася. Але почуття чоловіка для мене дорогі, він переживав за матір — вік, вона там одна.

Ми жили тоді ще двокімнатній квартирі, яку взяли в кредит. Поступово втряслося і з роботою, і машину купили. Черевики чоловіка, і постільна білизна перестали бути для нас проблемою. Я навіть погодилася допомогти свекрусі спакувати її речі. Віктор оглянув все мамине «добро», яке складалося роками, і порадив дещо викинути, бо все в квартиру не вміститься. Але розлучатися з речами їй не хотілося.

– Все добре, нове, викидати шкода. Ось, наприклад, скільки взуття. І тобі знадобиться, і онукові, у нього майже такий самий розмір.

Перед нашими очима з’явилися ті самі коробки, серед яких колись вибирав взуття мій молодий чоловік. Добротні, але зовсім старомодні черевики.

– Я таке носити не буду, – відразу попередив нас син.

І чоловік не буде. Коротше кажучи, численні коробки та мамині подарунки синові 20-ти літньої давності, довелося віднести на смітник. Поставили акуратно, може «добрим людям» знадобиться. А потім ми збирали все інше: ось мій подарунок – та сама постільна білизна. Я, до речі, давно купила собі майже таку саму.

І стоїть тепер у квартирі свекрухи телевізор, подарований онукові на закінчення школи, сервіз столовий, який вона піднесла нам із чоловіком на срібне весілля, годинник, подарований мамою чоловіка своїй племінниці та багато іншого.

А нещодавно наш син оголосив, що буде розписуватися з своєю дівчиною. Марія Василівна у житті онука особливо не брала участі ніколи: обмежувалися «протокольними» заходами на її день народження, 8 березня та Новий рік. Їй 77 років, обслуговує себе сама, у магазин ходить за молоком та хлібом, із сусідками на лавці спілкується.

Гості у Марії Василівни рідкісне явище. Але синові з нареченою з’їздити до бабусі і представити свою обраницю треба обов’язково. Він єдиний онук.

Свекруха радо прийняла гостей, наречена внука їй сподобалася, і вона пообіцяла молодим переписати на них свою квартиру.

Але мій син вже навчений, він добре знає характер бабусі, тому відмовився.

– Ну гаразд, – «розщедрилася» Марія Василівна і вирішила подарувати молодятам подарунок – набір посуду.

Віка, наречена сина, вибрала той сервіз, який їй найбільше сподобався. Свекруха хотіла проробити з ними той фокус, що і завжди, але Вікторія не випускала подарунок з рук, тому вона стала першою в нашій родині, кому вдалося забрати з собою свій подарунок з собою.

Мама чоловіка зателефонувала мені відразу, як гості пішли від неї. Майбутня невістка їй не сподобалася.

Я її розумію… Але сама через це я і оцінила Вікторію! Думаю, моєму синові пощастило з дружиною… Вікторія молодець. Мені в свій час такої винахідливості та рішучості дуже не вистачало.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page