fbpx

В той день мами не стало, я поїхала до Світлани, допомогла з усім, ми попрощалися з ненькою. А через місяць телефонує сестра, мовляв, ходімо до нотаріуса. Юрист в себе в кабінеті поклав аркуш паперу, де написано маминою рукою – “заповідаю”, і лише ім’я моєї сестри

Ми з сестрою не спілкуємося вже 3 місяці, відколи нашої мами не стало.

Вся родина дивується, не очікували від нас такого, хочуть нас помирити, та марно це все.

А всьому винна наша мама, я досі пробачити їй цього не можу.

У наших батьків нас було двоє дітей: я і моя сестра Світлана.

Батьки виховували нас однаково, любили нас однаково і дбали про нас однаково, тому я ніколи не думала, що може скластися так, як склалося зараз.

Я старша за Світлану на 3 роки. Заміж вийшла перша і пішла жити до свекрухи.

Мати чоловіка мого дуже важка людина і свекор має складний характер також.

Важко мені у свекрів жилося, але дякувала долі, що мала доброго чоловіка, адже у мене дуже спокійний Петро.

Єдине, що погано, він не хотів їхати від своїх батьків, хоча знав, що мені з ними непросто, адже й йому також з батьками було не так легко.

Але Петро був впевнений, що батьківське обійстя повністю буде належати йому, бо сестра в нього багата, вона в місті з чоловіком та дітьми живе. Тому немає чого нам свою хату купувати, тим паче, коли немає за що, а жити в себе вдома, просто не зважати на батьків, не брати їх докори до уваги.

Чоловік сам так завжди робив і мене так навчив, тому, хоч таки складно мені було, та я змирилася з цим.

А сестра, коли вийшла заміж, стала жити з чоловіком у наших батьків.

Так і жили ми кожен своїм життям, роки минали, час летів швидко.

Постаріли мої батьки. Ми з Петром, хоча й окремо жили, але їздили їм допомагати, хоча там мешкала і Світлана з чоловіком, та я вважала, що маю також свій обов’язок перед батьками, тому ніколи не відмовляла в допомозі.

Спочатку не стало тата, мені непросто було змиритися з цим, адже я дуже любила його, він так добре ставився до мене, мені з ним навіть легше було спілкуватися ніж з мамою.

А потім й ненька занедужала, довго була в стаціонарі, ми з Світланою по черзі бігали до неї, купували все їй, я жодного разу не взяла й копійки, хоча сестра розпоряджалася маминою пенсією вже давно. Та я нічого недоброго не бачила в тому, адже вони в одній хаті живуть.

А потім операція, так фахівці радили.

На неї ми теж з Світланою порівну складалися, навіть мови не було, що я маю в чомусь відмовляти мамі.

Ще рік після того минув, потім її не стало.

Весь цей час я частенько ходила до неї, хоч жила на іншому кінці села.

А через місяць мені подзвонила сестра, мовляв ходімо до нотарікса.

Виявилося, що мама написала заповіт лише на одну свою доньку, на Світлану.

Я це дуже важко сприйняла, не могла зрозуміти нічого. Ну чому так? Чому мама так вчинила? Я ж ніколи не відмовлялася від неї, просто лише окремо жила.

А найголовніше, що сестра давно знала про це, але мовчала, єдине, що сказала мені:

– Така мамина воля була! А що я можу зробити?

В душі ця порожнеча нічим не може заповнитися, важко мені більше через те, що я не знаю, чому вона так вчинила. Чи вона зовсім не любила мене? Чи просто жила зі Світланою і вважала, що раз сестра там живе, то хата має дістатися їй?

Я досі не можу забути той аркуш паперу, де маминою рукою написано:

“Заповідаю”. І одне лише ім’я моєї сестри.

Чоловік мені каже, що це нічого не значить. Я така ж сама спадкоємниця, як і моя сестра, тому не має значення той заповіт. Петро каже, щоб я претендувала і добивалася половину маминої хати.

Але чи правильно це? То ж була остання воля її.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page