Ми з чоловіком прожили майже 30 років разом, виростили доньку. У Михайла був свій бізнес, який приносив непогані прибутки. Ми купили квартиру, машину, жили в достатку. Чоловік багато працював, часто бував у відрядженнях, тому основні побутові справи і виховання дочки були на мені.
З часом чоловік дуже змінився, для нього дуже важливою стала «статусність». Чим більше грошей, тим соліднішою має бути машина, кабінет, навіть хобі повинні відповідати його статусу.
А потім у мого чоловіка з’явилася інша жінка. Правда, про це я дізналася дещо пізніше. Спочатку чоловік приховував ці стосунки, його новою обраницею стала жінка, яка років на 20 молодша за нього.
Відчуваючи зраду, я зібралася поговорити з чоловіком відверто, але він випередив мене звісткою, що йде з сім’ї.
– Дочка доросла, – сказав Михайло, – ти забезпечена, у тебе все буде добре, а я з Мариною ще хочу сина виростити.
Марина чекала дитину, тому Михайло так поспішав розлучитися. Відразу вони одружилися, Михайло купив ще одну квартиру, яку оформив на свою теперішню дружину.
Я залишилася в нашій квартирі сама, бо наша спільна з Михайлом єдина дочка вийшла заміж і жила окремо. Мені було 52 роки, я все частіше дивилася у дзеркало, і бачила в ньому і нові зморшки, і сивину, і зрадницьку повноту.
Так, чоловік теж уже не мав того вигляду, що в двадцять, з’явилися і живіт, і зморшки і лисина, але, мабуть, чоловік вважав, що їхній вигляд компенсується гаманцем.
Щовечора я поверталася в порожнечу: тинялася по кімнатах з кута в кут, дивилася телевізор, намагалася щось читати. Але мої думки знову і знову поверталися до Михайла. Хіба могла я ще п’ять років тому подумати, що лишуся на старості одна.
Я знала всі його звички, намагалася зробити вранці ідеальний сніданок, саме такий, як він любить, а ввечері його чекала та вечеря, яку він замовив. Але нічого цього Михайло не оцінив. Він вирішив, що він ще «ого-го» і у нього є сили, щоб ще одну дитину народити і виховати.
У Михайла і Марини і справді незабаром народився син. І він з гордістю розповідав усім друзям та знайомим, що тепер у нього є спадкоємець. Одного разу я побачила, як Михайло з дружиною і коляскою з немовлям гуляли містом. Вони були такими щасливими.
Все, що мені залишилося, це змиритися. Я пережила, переплакала; привчила себе сідати за стіл одна. Якщо вже дуже тяжко на душі, їхала у гості до подруги чи сестри. У вихідні обов’язково вирушала з донькою по магазинах.
А в минулому році навесні здивувала дочка тим, що купила невелику дачку і подарувала її мені. Спочатку я не знала, що з нею робити, адже я ніколи не працювала в саду і городі, але потім я втягнулася і мені дуже сподобалося. Садила я зовсім небагато, працювала в задоволення.
На дачі я ожила, фізична праця зробила свою справу – я схудла, змінився від свіжого повітря колір обличчя. Я дивилася на себе і я собі нарешті подобалася. Друзі та рідні відзначали, як я подобрішала, навіть погляд змінився – став відкритим, доброзичливим. Від моєї зневіри та смутку за чоловіком не залишилося і сліду.
У Михайла в цей час підростав син, хлопчик пішов у перший клас. Дитина росла, молода дружина гарнішала, матеріальні потреби збільшувалися, а ось сили Михайла були вже не ті. Справи у його бізнесі пішли гірше, на широку ногу жити не виходило. Поряд зі своєю дружиною він виглядав як її батько.
А одного разу до мене на дачу приїхав Михайло, він розповів, що дружина пішла від нього, і він хоче повернутися до мене. Приїхав чоловік не один, а з дочкою. Він попередньо з нею поговорив, попросив вибачення, і зрозуміло, що дочка його вибачила.
Що мені робити, я не знаю, бо з Михайлом за 30 років, які ми прожили, було і багато хорошого. Так, він оступився, з ким не буває, проблема навіть не в цьому. Справа в тому, що я тепер стала іншою, вільною, здатною піклуватися про себе.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.