Так виходить, що коли я приїжджаю в своє рідне село, то всі люди, яких я знаю чи ні, якось косо дивляться на мене. Я завжди минаю хату своєї рідної матері, а йду лише до тата. Шкода, що вони живуть і зараз в одному селі, але так склалася доля, я нічого не могла вдіяти тоді, та й зараз не можу.
Я тоді вже навчалася в інституті, коли мама покинула тата, вона просто пішла до іншого, він працював бухгалтером у нас в селі в колгоспі. Мама просила нас зрозуміти її, сказала, що покохала, хоче теж жити щасливо, а я людина вже доросла, живу своїм окремим життям, вона допомагатиме мені, не відвернеться казала.
А потім мама народила Уляну, мою рідну сестру, вона пізня мамина донька. Тато залишився жити зовсім один, він забрав до себе стареньких батьків і став їх доглядати, так йому було легше, він не думав про зраду, в турботі за батьками минали і його роки.
Я вийшла заміж за хорошого чоловіка, маю гарну роботу, квартиру, добре влаштувалася в житті, ні на що не можу нарікати.
Тато мій зараз старенький, живе сам, я щовихідних навідуюся до нього в село, а мамину хату минаю завжди. Хоча вона просила пробачення не раз, але я спілкуюся з нею холодно, у мене немає до неї тепла, усі добрі почуття, які я мала – зникли ще тоді, багато років тому, коли вона проміняла нас з татом на свого чоловіка. Зараз у неї своя сім’я, а тато й досі один.
Я вирішила, що доглядатиму на старості років свого тата лише, він для мене сім’я, моя рідна людина. А мама з сестрою для мене чужі, я вже образи не тримаю, але знати їх не хочу. Хай люди думають, що хочуть, але мене зрозуміє лише той, хто був колись на моєму місці. Таке дуже важко пробачити, особливо, коли немає каяття.
Фото ілюстративне.