fbpx

В суботу ввечері син моєї подруги Олени привіз дитячі речі і сказав, що через тиждень вони разом з дружиною та дітьми перебираються жити до них. Моя подруга засмутилася, але жодного слова не сказала проти. А потім стала чекати, що невістка сама передумає

А зараз вже я дуже добре розумію, що нам з чоловіком залишилося спокійно жити лише днів 5, не більше. Бо десь через 5 днів до нас переїде наш син зі своєю чималою сім’єю. Степан, невістка наша, Інна, і двоє їх дітей, ще й нас з чоловіком двоє. Ось так якось, виходить, у нас тут під одним дахом аж шість людей збереться в нашій невеличкій двокімнатній квартирі. Як ми разом будемо жити – я навіть не уявляю зараз зовсім і повірити все ніяк в це не можу, – поскаржилася мені знайома Олена.

Останні років 12 Олена зі своїм чоловіком живуть удвох, і перелаштуватися їм на зовсім інше життя, яке кардинально відрізняється від їх звичного, мабуть, буде зовсім непросто в такі роки. Батько спить погано, дивиться допізна телевізор, сидить в інтернеті, щось читає там собі, шукає.

Олена лягає спати рано, і для повноцінного відпочинку їй необхідна темрява і повна тиша. При включеному телевізорі або ноутбуці заснути вона не зможе.

Так вони собі звикли з чоловіком жити і усім було собі добре, ніхто нікому не заважав і одне одного просто розуміли.

І встає Олена, як правило, дуже рано – у чоловіка це самий сон, він у цей час добре відпочиває.

Як літнє подружжя буде тепер жити в одній кімнаті – справжня загадка. Вони навіть уявити не можуть, як всі разом знаходитимуться в одній квартирі, як тепер бути на кухні і всім все встигати і ванна у них зовсім маленька.

– З Інною, з дружиною мого сина, у нас теж відносини не дуже вже й хороші, зізнаюся чесно! – розповідає мені й далі пенсіонерка. – Їй все в мені не подобається, вона кожне слово тлумачить, як втручання в її життя, постійно говорить, що я те лише й роблю, що намагаюся командувати своїм сином. Ну і я, напевно, теж не ангел, виправдовуватися не буду. Зі своїми недоліками кожен з нас. Не уявляю, як ми будемо з нею на одній кухні знаходиться постійно, адже двом господиням на семи квадратних метрах дуже незручно і непросто буде.

Малим онукам Олени чотири роки і сім років, хлопчаки вони дуже активні, галасливі, непосидючі, пустотливі. Дружина сина їх виховує в своїй манері – нічого не забороняє зовсім дітям, в усьому їм потакає, усе дозволяє.

Інна переконана, що це добре і правильно – діти ростуть вільні, самостійні, можуть за себе постояти і зробити правильний вибір та прийняти вірне рішення. Але, на думку самої Олени, хлопчаки вже просто сідають дорослим на голову, вони не чемні зовсім, ні на кого не зважають взагалі.

– Раніше діти такими ніколи не були! – роз’яснює Олена. – Їх було не чутно, не видно, батьків вони розгнівати боялися зовсім, дорослих поважали, ні слова поперек не говорили, слухалися і погоджувалися з усім. Що у мене син такий був, що у всіх знайомих наших рідних та знайомих. А зараз? Їм слово, вони у відповідь – десять слів скажуть, все не те і все не так. Але я їм такої поведінки в себе вдома не дозволю, я вважаю, що діти не мають себе вести так в малому віці.

У молодої сім’ї зовсім не підходящий режим, якщо він взагалі є у них. Діти не сплять до дванадцяти годин, незважаючи на те, що старшому синові завтра в школу йти потрібно, їдять тоді, коли захочуть, немає поняття сніданку, обіду і вечері, весь час бігають, сміються, стукають, стрибають і щось завжди перевертають.

Декілька разів Олена спостерігала, як вони харчуються, і її така система в корені не влаштовує. Але, на жаль, на своє власне житло подружжю грошей не вистачає зараз. У сина зараз проблеми з роботою: зі старої роботи звільнили, влаштувався на нову він то відразу, але зарплата зараз дуже маленька у нього.

Степан зараз шукає нову роботу, постійно резюме своє скрізь відсилає, але справа ця нешвидка зовсім, непросто знайти роботу в їх місті, ще й з гідною зарплатою. Тим більше, що шукати, працюючи на новому місці, не так-то просто. Кинути цю роботу, а не зрозуміло, чи потім інша знайдеться, тому тримається поки за те, що є.

Грошей не вистачає, а у них кредит ще й чималий.

Тому вирішили вони свою квартиру, яку в кредит взяли, здати в оренду, щоб хоч якісь гроші були, а самим поки пожити якийсь час у батьків чоловіка, про що тих сповістили зовсім неочікувано.

– Олено, а от я б на твоєму місці не пускала нікого в свою квартиру, це ж ціла сім’я, а не одна людина лишень! – сказала я їй відверто. – Ось навіть би посперечалася з ними через це, але не дозволила. Площа у вас невелика, місця мало для всіх буде, люди ви абсолютно різні і різного віку, та й не молоді ви вже, вам важко буде. Суперечок не уникнути тут зовсім ніяк, ви тільки родинні стосунки зіпсуєте. Думаю гірше буде для всіх, могли б діти і самі вихід знайти, можливо підробітків більше шукати, а не до вас переїжджати.

– Ну як я можу не пустити? Син мій тут прописаний з самого народження, в цій квартирі має свою частку – одну третину. Має повне право жити, а також дружину привести і неповнолітніх дітей з собою. Хіба мало що нам не подобається, не відвернешся же від рідних людей, коли вони розраховують на тебе. Це його право тут жити також, тим паче, що в нього зараз важкі часи і іншого виходу у них поки немає.

Олена синові поки не говорила, що не хоче, щоб він сім’ю свою приводив, але до останнього сподівалася, що він ще передумає, що вони самі не захочуть жити з батьками. Вона так хоче, щоб вони передумали їхати до них.

А в суботу ввечері Степан привіз дитячі речі, сказав, щоб чекали їх через тиждень усіх в себе вдома. Я вважаю, що подруга робить не правильно. Вона має прямо сказати дітям, що не хоче, щоб вони жили у неї. Хіба не так?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page