З чоловіком Іваном ми маємо своїх двох дітей: старший син Микола і молодша донечка Ольга.
Коли наш син Микола привів до нас додому свою молоду дружину, нашу невістку, я не дуже була нею задоволена, щиро кажучи.
Вона чомусь зовсім нічого не вміла робити, не привчена була до роботи абсолютно.
А ми з чоловіком люди працьовиті ще з дитинства обоє такі.
Тому, правду кажучи, я такого ніколи не розуміла, щоб вже в такому віці жінка могла лише картоплю зварити чи посмажити та омлет приготувати, макарони, можливо, або салат накришити і все.
Але я собі мовчала, старалася нічого не говорити їй, бо моя невістка Марія – сирота.
Будинок у нас досить таки великий, тому ми з чоловіком Іваном відразу синові сказали, нехай поживуть у нас, якщо хочуть.
У нас місця наче вистачало, ми шкодували не так синову дружину, як самого Миколу, адже розуміли, що йому потрібно платити буде за житло, а це означало, що йому доведеться більше працювати, а такого ми не хотіли для сина, адже він ще молодий, нехай насолоджується життям.
Моя донька Ольга дуже подружилася з дружиною Миколи, нашою невісткою, і коли я в сімейних бесідах, за відсутності невістки, розповідала, як я нею незадоволена, то Ольга завжди була на стороні Марії.
Мені це не дуже подобалося, зізнаюся я, адже вона моя рідна донька, має розділяти мої погляди, тим паче в таких речах.
А потім, зрештою, я стала мовчати, бо ні мої власні діти, ні мій чоловік мене в цьому не підтримували жодного разу, вони не розділяли мої думки щодо невістки.
І хоча мені не подобалося багато чого в дружині мого сина, але мені навіть не було з ким поговорити про це, не було кому поскаржитися, бо вся родина добре ставилася до неї, любили усі її, як рідну.
А потім Марія якось сама стала горнутися до мене: я в хлів – вона за мною біжить щось допомагати чи принести, я готувати беруся борщ – вона мені капусту кришить, картоплю чистить, моркву несе відразу.
Та я не могла якось сприйняти цю дитину, чужа вона мені і все, як то кажуть серцю не накажеш.
А якось Марія несла в хату дрова, я бачила, що їй важко, але вирішила не допомагати, нехай старається трохи, вчиться сама, а то геть нічого не вміє, все показувати потрібно і розказувати що до чого.
А вона того разу неправильно стала на ногу, а потім ще довго лежала і кульгала трішки, але до вечора й слова мені не сказала, не поскаржилася жодного разу, лише розказала тихенько Миколі, коли той прийшов з роботи.
Видно важко було їй ходити, бо в той вечір він носив їй все у кімнату.
Марія з кімнати ще довго не виходила сама.
А я ту ніч зовсім не спала, картала себе за кожну дрібницю, за кожне недобре слово, що сказала про неї.
Мені стало так шкода цю дитину, розуміла, що й моя вина є у тому, адже якби я їй тоді допомогла, або підказала, чи пошкодувала її, все склалося б інакше.
Я вирішила нічого їй не допомагати, не підказала нічого, і це відбулося з моєї вини.
А вранці Марія прокинулася і взялася готувати сніданок, видно було, що їй важко стояти, давалася в знаки нога і вчорашня ситуація.
Я подивилася на свою невісточку зовсім іншими очима.
Стало шкода, що вона одна, ні батька, ні матері, нікому не має діла до неї, нікому навчити чомусь.
Сама маленька, тендітна, рученята ті такі тоненькі, все так швиденько роблять, хоча не все вдається їй.
Я полюбила її, як свою рідну дитину, сама не можу пояснити, що в мені ось так різко змінилося.
Відтоді я всьому стала вчити Марію, коли щось не виходило, ми разом з нею сміялися з усього, разом все виправляли.
Тепер у мене дві донечки і один син. Не даремно люди говорять, що мудра свекруха знайде собі рідну донечку, а нерозумна – і сина може втратити.
Я так вдячна долі, що послала мені цю дитину.
Лише часто картаю себе, чому я раніше така недобра була?
Фото ілюстративне.
