Ми з свекрами живемо в одному будинку, і навіть в одному під’їзді, лише на різних поверхах. Так захотіли вони самі. Свекруха тоді повернулася з заробітків, захотіла купити квартиру і собі, і нам, і саме вона наполягла на тому, що нам треба жити поряд.
Якби я тоді знала, на що підписуюся, то нізащо б не погодилася. Ми з чоловіком на той час мали вже свої наскладані гроші на перший внесок, і хотіли брати житло в іншому районі в кредит.
Але мама мого чоловіка все оплатила готівкою, гроші у неї були, не дарма вона 17 років в Італії відгарувала. Я просила чоловіка не погоджуватися на її пропозицію, ми ж обоє працюємо, нехай з часом, але самі могли б собі квартиру купити.
Та свекруха була більш переконливою, і мій чоловік послухав свою маму. Вона купила дві квартири і так ми стали близькими сусідами.
Тепер щодня свекруха заходить до нас в гості, бо їй просто нема чим зайнятися. Ключі від нашої квартири у неї є, так що приходить вона без проблем коли їй заманеться, навіть тоді, коли нас самих вдома немає.
Вона може закинути одяг в пралку, а потім розвісити його на балконі. А за той час, поки одяг переться, вона складає речі в нашій шафі. Це вже переходить всякі межі, а чоловік не бачить в цьому нічого поганого.
В суботу у свекрухи був день народження, вона запросила нас і моїх батьків. Ми думали, що просто посидимо, як родина, але свекруха нас покликала для того, щоб ми всі хором співали їй оди, яка вона молодець!
Розмову про квартири і про “хто кому що дав”, вона сама почала. Моїм батькам було дуже неприємно слухати те, що вони свою дитину, тобто мене, нічим не забезпечили.
Мої батьки живуть в селі, вони звичайні прості люди, мають свій невеликий будинок, город, тримають курей, свиню і навіть корову. Продукти нам передають щотижня.
Звичайно, грошей на квартиру у них не було, але ж це не всі можуть їхати на заробітки. У моєї мами здоров’я не дуже, вона точно б нікуди не поїхала. А тато завжди мусів бути біля неї. Вони собі живуть, господарюють, нічого ні в кого не просять.
До свекрухи, яка за 18 років в Італії заробила десятки тисяч євро, їм не дотягнутися, але від цього мої батьки гіршими не стали. Я люблю їх просто за те, що вони є, вони дали мені найцінніше – життя, а далі я і сама впораюся.
Свекруха сама захотіла нам допомогти, бо мала можливість. Навіщо ж тепер при кожній кращій нагоді про це згадувати? Як то кажуть – не дай, і не лай!
От тільки що тепер робити? Мої батьки так образилися, що точно ще не скоро приїдуть до свекрухи в гості. А мені що робити? Як тепер жити з такою сусідкою? Невже мені судилося до пенсії слухати, як вона нам допомогла?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.