Тільки тепер я почала розуміти, що живу не з економним, а з жадібним чоловіком, а це – різні речі. Ми разом уже п’ять років, у нас є син 4 роки. Взагалі, з чоловіком ми знали давно, як всі, спочатку зустрічалися, потім одружилися, народилася дитина.
Жили ми в однокімнатній квартирі, яка дісталася мені від бабусі. Нехай невелика, без ремонту, але, все ж, своя. Денис постійно говорив, що це тимчасово, і що він, як чоловік, зробить все, щоб якнайшвидше придбати для нас просторіше житло. І я йому вірила.
Всі свої гроші Денис нібито відкладав на квартиру, а я жила за свої, і комуналку я оплачувала, і продукти я купувала. Чоловік свої гроші на загальні потреби не витрачав. Я терпіла, бо хотілося пошвидше в нову квартиру.
Коли я пішла в декрет, стало зовсім важко. На ту невелику суму допомоги по догляду за дитиною практично нічого не можна було купити. Тут підключилися мої батьки, які ще працюють, і можуть фінансово допомогти.
Сиділа я в декреті 3 роки. Чоловік заробляв, все нормально. Мало приділяв нам уваги, особливо дитині. В інші країни на відпочинок нам не давав з дитиною поїхати, мотивуючи тим, що дорого і йому потрібно працювати. Стерпіла. Потім пройшли 3 роки, потрібно виходити на роботу. Це важкий час, так як треба звикати. Взяла себе в руки і пішла, важко звичайно, дитині менше часу стала приділяти, син пішов в садок.
Минуло вже п’ять років, як ми живемо разом, але Денис і досі не назбирав потрібної суми на квартиру. Наше життя і наш дім перетворюється на пустку, чоловік тільки і займається відмовками, що втомився. Про нас б подумав, у відпустку більше двох років не йшов, а нам сім’ї потрібен відпочинок.
Денис ніби і старається, але у нього не виходить. Якось я запропонувала йому поїхати за кордон, хоча б на рік, і заробити суму, якої нам не вистачає. Бо так жити просто неможливо, в режимі тотальної економії проходять наші найкращі роки. Але чоловік відмовився категорично, нікуди їхати від нас він не збирається.
Одним словом, я і не уявляю, скільки у мого чоловіка на даний момент зібрано грошей, але ми і далі продовжуємо жити і економити на всьому. Я вже забула, коли останній раз купувала собі нову сукню чи навіть коли робила манікюр.
А тут днями уявляєте, своєї матері дав чималу суму на погашення кредиту, і платив за її квартиру місяців три, обділяючи сім’ю. А днями сорочку собі купив, якусь дорогу. Собі він купує, а дитині тільки футболки і шорти. І то рідко. А мені вибирали взуття так і не купили, довелося в ремонт віддавати старі туфлі.
Не можу так, більше. У мене є підробіток, але його вистачає лише на найнеобхідніші речі, а я хочу повноцінно жити.
В суботу у мене був день народження. Кілька днів тому я натякнула чоловікові, що хочу, щоб він подарував мені квіти, я дуже люблю троянди. Вранці він ходив квитанції оплачувати, повернувся під вечір з букетом жоржин, зірваних у мами на дачі. Троянди не приніс, сказав, що багато грошей на квитанції витратив.
Мені було дуже прикро, невже за п’ять років на свій день народження я не заслужила букета троянд? Не знаю, чи варто продовжувати так жити далі. А може мій чоловік і не збирає на квартиру, а я, наївна, чогось чекаю і тягну все на собі?
Фото ілюстративне – prozeny.blesk.