Ось так прямо вона і сказала просто, уявляєш? Що роботу міняти вона не буде, навіть не збирається, навіть думати про це не хоче, її все і так влаштовує, як є, та й нема чого, адже у мене є друга квартира і я повинна її їм віддати! – з сумом мені розповіла про свою ситуацію знайома Валентина.
– Зачекай, а хіба у тебе є друга квартира? – здивувалася я, бо не так давно ми з нею познайомилися.
– Так тут все ще цинічніше набагато, ніж здається тобі на перший погляд! – сумно усміхається Валентина, – Квартира, звісно, є. Але ця квартира не у мене, а у моєї рідної мами. Мамі моїй зараз майже 72 роки і вона жива та здорова, чому я дуже рада. Звичайно, крім мене у мами нікого немає, я у неї дитина одна, але чекати спадщини отак від людини, яка ще в силах і доброму самопочутті – це щось недобре, як на мене, зовсім.
Син Валентини Павло одружився на дівчині на ім’я Катерина десь 2 роки тому.
Катерина – людина приїжджа, родичі її живуть досить таки далеко. Відразу після весілля син з невісткою стали орендувати невелику однокімнатну квартиру поруч з роботою чоловіка тому, що сама Катерина зі своєї роботи відразу ж звільнилася.
– Так, платили там добре, – пояснила невістка, – але колектив там для мене був дуже поганий, робота важка, не для мене вона зовсім, мені усе там так набридло так, що й словами не передати. У мене тепер чоловік є, адже я заміжня жінка, на ньому тепер лежить обов’язок утримувати нашу сім’ю, тепер Павло має добре заробляти, щоб свою сім’ю забезпечувати, я вважаю так.
– Звичайно, вона спочатку таки мала намір іншу роботу знайти, як сама сказала, що треба ж сукні кудись вигулювати, – каже Валентина, – і таки знайшла. Робота та поруч біля їх квартири, зовсім не важка, короткий робочий день, платять копійки, сиди собі красива і не втомлена і на дзвінки відповідай.
Син Валентини й слова своїй молодій дружині не сказав, він трудився там, куди влаштувався відразу після закінчення інституту, хотів кращого майбутнього для своєї сім’ї, був на хорошому рахунку на роботі, заробляв досить таки добре, старався в усьому встигати, щоб мати гарні перспективи на роботі.
– Ну так і витрати зросли, – каже свекруха Катерини, – за квартиру, на харчування, на сукні для дружини. І це ще дитини у них немає. Я пробувала говорити, мовляв, відкладайте трохи грошей, збираєте, беріть квартиру свою, хоч в кредит, адже все одно оренду платите, а так все ж платити за своє, а не за чуже.
Син завжди старався відійти від маминих питань, Павло щоразу говорив, що вони вирішують цю проблему, а недавно молоді були в гостях у Валентини, посиділи, мати їх пригощала різними смаколиками, які приготувала заздалегідь, а потім почалася дивна розмова.
Павло відразу побіг свого недужого приятеля провідати, а свекруха з невісткою з чаєм і тортиком бесіду вели й далі.
– Я добре знаю, що в сім’ї сина невістка головна – як скаже, так і буде, користуючись моментом, і кажу їй, мовляв, я дам вам на перший внесок на житло, багато років ці гроші відкладала, багато не зможу, але ж і у вас відкладено щось вже є. Треба щось з квартирою вирішувати. Нехай однокімнатну невеличку поки візьмете в кредит, але треба брати свою, з роками виплатите все і буде у вас своє власне житло.
– А що у нас відкладено? – здивувалася Катерина, – З чого нам відкладати? Ми квартиру орендуємо, всі гроші витрачаються, якщо збирати, то їсти ми що з чоловіком будемо? Так я і не бачу сенсу особливо відкладати і економити, або брати той кредит і роками сидіти в боргах, коли у свекрухи друга квартира є.
Валентина спочатку розгубилася: яка така друга квартира? Звідки вона у неї взялася? А потім до неї дійшло, що невістка має на увазі квартиру бабусі Павла, рідної матері Валентини, яка ростила його, і яку зараз дружина онука практично квапить звільнити житлоплощу.
– Квартира оформлена на мене в дарчу, – сказала невістці Валентина, – але це формально. На ділі вона мамина. І я дуже хочу, щоб мама прожила ще довгі-довгі роки! Так що на ту квартиру, Катерино, краще не дивися.
– Ну не завжди ж вона зможе жити одна! – сказала, з здивованим поглядом, невістка, – Літня людина, потребує постійного догляду вдень та вночі. Ви її до себе візьмете, через пару років і будете жити собі тихенько, дві пенсіонерки. Вдвох вам буде і простіше, і веселіше, адже самому жити сумно.
– Мені лише 52 роки, я ще зовсім не стара людина, – Валентина навіть розсміялася, – мені ще до пенсії, як до Америки на велосипеді їхати. Жити тихенько? А з чого ти вирішила, що мама мріє зі мною жити, або я з нею? І потім, найголовніше, з чого ти вирішила, що свою квартиру вона віддасть тобі?
– Не мені, а власному онукові, моєму Павлові, адже він єдиний спадкоємець, більше просто нікому віддавати! – вже не так весело говорила невістка моїй знайомій.
– Це як же вчасно ми з мамою дарчу на мене оформили! – тільки й сказала Валентина.
Коли Павло повернувся, він так і не зрозумів, чому Катерина так швидко згорнула візит до його мами і вирішила повернутися якнайшвидше додому.
– А і даремно ти йому не сказала, потрібно було, щоб він знав про цю розмову, – сказала я Валі, – нехай би знав, що за жінка в нього! Як вона хвацько розпланувала все.
– Я думаю, що в цьому немає потреби, – каже Валентина, – думаю вона сама все скаже. Або я виховала нехорошого сина, якщо вона вже говорила, а він продовжує з нею жити. Тільки знаєш, я квартиру ту їм не віддам ні в якому разі. Ні зараз, ні потім. Навіть, якщо маму до себе заберу, навіть, якщо її не стане. Здавати буду, отримуватиму орендну плату, але невістка там жити не буде ніколи. Якщо потрібно буде, то продам ту квартиру, поживу добре на старості років, подорожувати буду. Хоче син до сивого волосся по орендованих хатах з нею кочувати – його справа. А мені тепер діла до них немає. Хіба я не права?
Фото ілюстративне.
