Мирослава з чоловіком все життя прожили «панським» життям. Одружилися відразу після інституту. Вчилися спочатку в Тернополі, але потім Олександра взяли в аспірантуру до Києва. Мирослава довго не думала, коли перспективний одногрупник Олександр запропонував їй їхати з ним.
Весілля зіграли шикарне – обоє молодят були з заможних родин, то ж батьки не поскупилися. Зараз і Олександра уже шість років, як не має, а Мирослава і досі згадує їхнє багате весілля, а вже минуло не мало, не багато, 45 років.
В столицю батьки відправили дітей теж не з порожніми руками – дві родини склалися докупи і купили однокімнатну квартиру. Так би мовити, на старті.
Кар’єра Олександра швидко просувалася вгору, вже через п’ять років вони змінили свою тісну однокімнатну квартиру на простору, трикімнатну. Мирослава теж непогано влаштувалася – викладала історію в одному з столичних інститутів.
Більш за все Мирослава, яку всі тепер кликали Мирославою Степанівною, любила вишукані манери. Навіть коли вона просто говорила, в її словах відчувалася аристократичність. Але частенько біля цієї вишуканості манер було і зверхнє ставлення до людей, нижчих за рангом чи соціальним статусом.
Свого єдиного сина Мирослава ростила теж у своєму ідеальному світі. Намагалася дати йому все найкраще.
Спочатку найкращий дитячий садочок, потім – найкраща школа з найкращими викладачами, найкращі гуртки і секції, дорогий одяг і шикарні поїздки по світу. Андрій став для Мирослави центром її життя.
В Києві Мирослава і Олександр прожили 28 років, а потім захотіли повернутися додому, в рідний Тернопіль. На той час Олександру запропонували дуже хорошу посаду, то ж родина нічого не втрачала. Мирослава теж відразу знайшла роботу.
Єдиною умовою переїзду, яку Мирослава озвучила чоловікові, було придбання власного будинку. І не якого-небудь, а шикарного, за містом.
– Нажилася я уже в квартирах, – говорила Мирослава. – Тепер хочеться трохи пожити і на своїй території, щоб свіже повітря, і клумби, і сад, і альтанка.
То ж Олександр, виконуючи прохання дружини, купив триповерховий будинок на околиці Тернополя. Мирослава була вражена – придбаний дім перевершив усі її сподівання.
Тепер майже всі її мрії здійснилися, крім одної – знайти гідну партію для Андрія. Він, до речі, залишився в Києві, в їхній трикімнатній квартирі. Але часто приїжджав до них в гості.
А одного разу, коли Андрій гостював у батьків, сказав, що у нього є наречена і він хоче одружуватися. Мирослава аж присіла і відразу зажадала подробиць.
Вона була впевнена, що обраницею сина стала якась столична дівчина, у якої батько, як мінімум, директор величезної фірми. Але син мовчав, сказав, що скоро привезе її і мама зможе особисто з нею познайомитися.
В неділю Мирослава накрила в своєму стилі шикарний стіл і почала чекати гостей. Коли через вікно побачила, хто виходить з машини сина, ледь не втратила свідомість.
Вона знала цю дівчину. Це Оксана, донька прибиральниці Ірини, яка працює разом з нею.
Далі Мирослава погано пам’ятає, що робила і говорила. Синові категорично сказала, що ніколи не одобрить його вибору і її благословення він не отримає.
Але Андрій і не думав відступати. Відколи він зупинився машиною, щоб підвезти Оксану, яка йшла по дорозі з важкими сумками, бо не встигла на останній автобус, відтоді не може її забути.
Таких в Києві він не зустрічав. А те, що дівчина бідна і з багатодітної родини – не біда, разом вони досягнуть всього. Зате яка вона щира і справжня!
Щоб змусити сина одуматися, Мирослава сказала, що забере у нього квартиру, але і це не подіяло. Андрій з Оксаною розписалися і поїхали в Полтаву, там хлопцю якраз запропонували гарну роботу.
Скільки чоловік не просив Мирославу схаменутися, її гордість не дозволяла переступити їй через свої принципи. Бідної невістки вона не прийме! Тому не бачила ні сина, ні невістки, ні онучок. З Андрієм підтримував зв’язок лише батько.
А коли Олександра не стало, Мирослава не могла знайти собі місця в їхньому просторому будинку. Не раз дивилася у вікно, як чужі діти бігають, галасують, грають в сніжки, горнуться до своїх бабусь.
Скільки разів Мирослава брала телефон до рук, щоб набрати сина, але натиснути заповідну кнопку не дозволяла клята гордість.
В суботу свій день народження Мирослава мала святкувати одна, але несподівано в двері її будинку хтось постукав. Вона відчинили двері і не могла повірити – приїхав її Андрій з дружиною і внуками.
Мирослава дивилася на своїх дітей і лише тепер почала розуміти – жодні гроші не можуть замінити родинного тепла. А якщо діти приїхали, значить, вони все їй пробачили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.