Мені 60 років, зараз ми з чоловіком живемо самі в двокімнатній квартирі, бо діти уже дорослі. Живемо скромно, грошей вистачає лише на оплату комунальних послуг і купівлю продуктів. Але добре, що хоч так.
У нас з чоловіком є дорослі син і дочка. У них свої сім’ї, діти. У сина ще не виплачений кредит за квартиру, а дочка з чоловіком квартиру вже повністю сплатили. Так що, виходить, наші діти житлом забезпечені.
У мене пів року тому не стало мами. Їй було 86 років. Від мами мені залишилася теж двокімнатна квартира. Ми з чоловіком вирішили її здавати – дуже гарна підмога, та й на пенсію вийдемо, не треба буде кожну копійку рахувати, плата за оренду буде для нас суттєвою підмогою.
Ніколи б не подумала, що ця квартира стане каменем спотикання між мною і дітьми. Виявилося, що у дітей на цю нерухомість зовсім інші плани. Спочатку син почав заходити все частіше і частіше, хоча зазвичай калачами до нас не заманиш. І все з натяками: як важко платити кредит, на дітей менше коштів залишається, як би добре було від цього позбутися.
А потім і дочка почала «грунт промацувати»: ось кине мене чоловік, вижене, куди я з дитиною піду, не вас же обмежувати на старості років? Треба б мені своє житло, щоб бути спокійною і впевненою у завтрашньому дні.
Так вони по черзі ходили до мене додому і співали кожен свою пісеньку. А якось зіткнулися в дверях – син йшов, а донька якраз прийшла. Тоді вони і зрозуміли наміри один одного. Вони почали завалювати нас подарунками, приїжджати до нас в гості з онучатами, запрошувати нас до себе.
За ті кілька місяців я бачила онуків частіше, ніж за весь попередній час. Ми з чоловіком давно зрозуміли, на що вони натякають. Та ось тільки від них допомоги не дочекаєшся: просиш сина нас в суботу на город відвезти, а його дружина тут же знаходить для нього купу планів, а нам каже: «Не втручайтеся в наше життя».
А дочка до нас приїжджає тільки тоді, коли немає з ким дитину залишити, а якщо нянька не потрібна, то і по телефону навіть говорити не хоче. Просиш її допомогти, а вона до брата свого нас відфутболює. От ми з чоловіком і вирішили – віддай ми їм квартиру, зовсім без допомоги залишимося на старості років.
Вирішили ми прямим текстом дітям сказати про наші плани на цю нерухомість. У мене якраз був день народження. Ми запросили їх в гості, стіл накрили. Вони приїхали ошатні, з сім’ями, навіть якісь подарунки мені привезли. Всі такі люб’язні.
Ось тільки діти не очікували, навіщо ми їх покликали. Посадили всіх за стіл, нагодували-напоїли і пояснили, що квартира потрібна нам самим – ціни ростуть, зарплати у нас маленькі. Ось якби діти потребували житла, ми б з радістю їм допомогли, а так – квартиру ми нікому не віддаємо.
Найбільше обурювалася невістка. Говорила, що ми – егоїсти, тільки про себе і думаємо. А про кого нам думати? Діти дорослі, ми їх виростили і вивчили. Невже, це так погано – почати думати і піклуватися про себе?
Коли невістка зрозуміла, що наше рішення остаточне, сказала нам:
– Немає квартири – немає онуків!
Забрала чоловіка і дітей – і пішла. Дочка посміхалася, дивлячись на виступ дружини брата, а як вони пішли, сказала: – Ось бачиш, мамо, які вони. Це ти добре придумала – реакцію перевірити, щоб вибрати кому віддати бабусину квартиру. То що, коли йдемо до нотаріуса?
Коли ми пояснили дочці, що ми серйозно вирішили залишити нерухомість собі, вона змінилася в обличчі:
– Ну, якщо так, тоді нехай ця квартира вам в старості склянку води і приносить! Я йду.
Схопивши свою сім’ю, дочка покинула наш будинок. Діти навіть не встигли десертом поласувати. Ми з чоловіком залишилися сидіти за столом, нам було дуже прикро, адже ми вкотре переконалися, яке відношення дітей до нас.
Було так образливо – ми і так багато в чому собі відмовляли, коли їх ростили. І важкі часи діти навіть не помічали – у них завжди на столі був був кусень хліба і шматок м’яса. Невже, ми щось упустили в їх вихованні?
Зараз вони не дзвонять і не пишуть. Я не бачила внуків вже кілька тижнів. За що власні діти так нас карають? Коли ми їм дзвонимо, вони або не беруть слухавку, або, немов змовившись, відповідають: – Ви проміняли дітей на квартиру.
Я вже готова її продати, гроші навпіл між дітьми поділити. Аби онуків побачити. Але чоловік уперся. Не хоче продавати і мене відмовляє. Каже, одумаються діти, зрозуміють що не в квартирі щастя. Зрозуміло, що ми не вічні і рано чи пізно і ця квартира, і наша, перейде їм. Але вони хочуть все і зразу. Дуже прикро, адже нам з чоловіком лише 60 і нам теж хочеться трохи пожити для себе. Чому діти нас не розуміють?
Фото ілюстративне – phrasepro.
