fbpx
Життєві історії
В суботу донька до мене приходила, принесла 3 тисячі гривень, а зять два великих пакети продуктів. Інша мати, можливо, раділа б, а я засмутилася тільки

Непросто бачити, коли у власних дітей життя складається не так, як нам того хотілося б, і не знати, що краще:

– В суботу моя дочка до мене дзвонить, питає, ви вдома я? Хочемо, каже, заїхати з чоловіком до тебе, гроші віддати, які винні тобі. Вдома ми, відповідаю, де ж нам ще бути, приїжджайте, будемо чекати вас. Ну, через пів години дзвінок у двері, відкриваємо – зять мій стоїть вже на порозі, в обох руках сумки великі тримає з супермаркету, видно, що в магазині тільки що був. Пів магазину скупили знову: і червона риба там, і індичка, і фруктів кілька видів, а вони зараз зовсім не дешеві. Сир дорогий, масло, копченості, цукерки шоколадні, торт: «Це вам, беріть, їжте!» Дочка моя Світлана відразу гроші дістає, 3 тисячі гривень, в борг вони у нас брали нещодавно гроші. Микола, каже, зарплату отримав вчора, ось, повертаємо гроші вам назад, спасибі вам велике від нас, ви дуже нас виручили тоді, щиро дякуємо, – розповіла мені сусідка Оксана.

Доньці Оксани, Світлані, зараз 32 роки, вона заміжня, живе з чоловіком окремо від батьків в орендної квартирі. Більш того, Світлана сама недавно стала мамою: сім місяців назад вони з чоловіком народили довгоочікувану донечку. Живуть добре і дружно, лад та достаток у молодій сім’ї, а головне взаєморозуміння, загалом вони дуже добре зійшлися характерами, в них багато спільного, добре живуть.

Тільки ось чоловік у Світлани, на думку Оксани, абсолютно нерозумний: зовсім не вміє рахувати гроші, він такий великий марнотрат. Дочка в цьому відношенні набагато серйозніша за свого чоловіка. Хоча не набагато, чого вже там говорити, адже правда – є правда.

– Я кажу, ви що, зовсім нерозумні, чи що, не треба нам всього цього, заберіть собі, це ж гроші які великі! Але вони і слухати не стали, звичайно ж. І ось кожен місяць таке! Як наш зять отримає зарплату, вони приїжджають до нас відразу, заставляють нам холодильник усіма дорогими продуктами, які я б сама ніколи не купила для себе, та не просто аби чим, якимись дешевими чи акційними продуктами, а дорогими делікатесами. Все найкраще, найдорожче нам приносять. Гроші дають – мовляв, візьміть, купите те, що треба: одяг, взуття, в аптеку підіть.

– Так це ж добре, радіти треба! Молодці діти, допомагають батькам-пенсіонерам. Це ж така величезна рідкість, для більшості пенсіонерів це нездійснена мрія, я не розумію, чому це не подобається тобі і чому ти після цього ще чимось незадоволена.

– Так що хорошого в цьому? Я нічого хорошого зовсім не бачу тут. На початку місяця витрачають гроші чималі, купують телятину і рибу червону, по ресторанах ходять часто, купують в магазинах десяті за рахунком штани або кросівки. А за тиждень до зарплати у них буквально їсти нічого, в холодильнику порожньо зовсім! Дзвонять нам: «У вас 3 тисячі гривень не буде позичити до четвертого числа?» Я просто в такому розчаруванні вже від них, кажу, до четвертого ще більше десяти днів, 3 тисячі гривень чи вистачить вам на ці дні? Досить, відповідає дочка, я все порахувала! Підгузки нашій дитині і суміш ми закупили наперед, за квартиру заплатили, нам самим протриматися до зарплати. Я їй весь час кажу – ось якби ти «все порахувала” не коли вже грошей не стало, а з самого початку місяця, то такої ситуації б не виникло б. «Так-так, мамочко, я все зрозуміла, можливо, ти й права, але зараз вже все, як є!» – а на наступний місяць все спочатку, вони нічого не розуміють і виправляти зовсім нічого не хочуть.

Все це тим більше дивно, що зарплату зять отримує, за мірками економної Оксани, ого-го яку – в місяць 24 тисячі гривень чистими на руки, плюс підробітки Світлани, хоча й невеликі, та все ж. На місяць виходить більш ніж солідна сума, навіть з огляду на, що кожен місяць молоде подружжя платить орендну плату за квартиру.

На двох дорослих осіб та одне немовля грошей цілком достатньо, але дочка з зятем не справляються, не можуть витрачати їх рівномірно, не можуть все гарно розрахувати, що вже казати про те, що відкладених грошей у них зовсім ніколи немає. Тут вже навіть питання не в тому, щоб відкладати, про те й мови немає. Хоч би розподілили зарплату так, щоб голодними не сидіти пів місяця і не просити гроші в борг. Елементарно, начебто, але раз по раз не виходить, але ж на такі гроші інші люди спокійно живуть цілою сім’єю, ще й відкладати гроші можуть, все їм вдається цілком.

Світлана постійно стверджує, що це Микола в усьому винен: отримавши гроші, він їде в магазин, і повертається звідти в руках з великими пакетами, для сім’ї купує все необхідне, не шкодуючи грошей на це.

– Запитую, куди гроші поділися, вони тільки руками розводять, вигляд роблять, що не розуміють нічого! – сумно ділиться Оксана. – Суміш, кажуть, і підгузники купили для дитини. Я кажу, і скільки це коштує на місяць? Ну, можливо, декілька тисяч а решта де? Кліпають очима, дивляться на мене, і покупок великих не видно.

Поки Світлана була не в декреті, як-то було простіше. Молоді, звичайно, позичали у батьків час від часу невеликі суми, але це не було системою. Тепер же таке відбувається постійно. І не дати грошей доньці, яка чекає дитину теж ніби як було не можна – їй же харчуватися потрібно. А тепер ось треба, щоб дитина ні в чому не потребувала. Тому батьки незадоволені такими подіями, не розуміють своїх дітей, але дістають гаманці і дають гроші Світлані. Хіба можуть вчинити по-іншому.

– А сваха не допомагає? У неї не просять?

– Вона одна, до того ж старша за нас, на пенсії вже давно, за грошима до неї не звертаються! – пояснює відразу мені Оксана. – До того ж вона частіше з дитиною сидить, коли молодим треба в магазин, наприклад. Ми з батьком маємо трохи більше грошей ніж сваха, адже ми двоє, якщо так можна сказати, звичайно. Все-таки дві пенсії, плюс батько підробляє час від часу. Ну, у нас вже й заощадження якісь вдома лежать – для Світлани. На початку місяця вони її нам повертають, а то так ще гроші сунуть, в кінці місяця знову просять у борг.

Продукти, куплені в «кращі часи» своїм неекономним і нерозумним зятем, Оксана теж економить – крім тих, зрозуміло, де виходить термін придатності, щоб не зіпсувалися, обоє їдять їх з чоловіком. І в кінці місяця, склавши в ті ж самі пакети з супермаркету, несе все оце відразу своїй дочці. Шоколадні цукерки, яблука, масло, чай, цукор, м’ясо з морозилки. Світлана приймає все з великою вдячністю і, здається, навіть не помічає, що це їх гостинці.

– Уже сто разів їм говорила, що не треба мені ніякої допомоги! – говорить мені Оксана. – Для мене б найкраща допомога була – якби вони самі твердо стояли на ногах, і ні в чому не мали потреби, щоб могли нормально розприділити кошти і жити добре завжди і я була спокійна за них, завжди знала, що в них все добре і є якась копійка за душею. Жили б за коштами, відкладали на майбутнє, як всі розумні люди, тим більше з їх доходами це цілком реально. І не просили б грошей у нас з батьком. А то ж неможливо вже!

– Так, може, тоді просто не давати їм нічого, тоді задумаються і будуть самі робити все, як краще?

– Так ми вже з батьком обговорювали це. Не будемо давати – кредитів тоді самі наберуть, а там переплата велика така, там же такі проценти великі, не хочеться зовсім такого. Як ще до сих пір туди дорогу не знайшли, незрозуміло. Вони ж зараз, кредити ці, рекламуються на кожному кроці. Потім не виберешся, так багато нарахують.

Оксана сама вже не знає, як вмовити дітей жити нормально, як всі розумні люди. Хвилюється, що ж робитимуть діти, коли їх не стане, хто тоді допомагатиме їм?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page