fbpx
Життєві історії
В суботу до мене в гості без попередження прийшла двоюрідна сестра, а я якраз обід готувала. Я накрила стіл, поставила котлети смажити. Я їх для чоловіка посмажила, він з роботи прийде голодний. Але йому нічого не залишилося, котлети пішли усі

Нещодавно нам у спадок дісталася 1/3 квартири, яка належала моїй бабусі по батькові. Ми вирішили, що нам простіше грошима гроші взяти і не вступати у спадок, інакше потім доведеться частки оформляти, продавати, а це все ті ж гроші, та ще й час.

Коли бабусі не стало, їй було майже 90 років. Ми з тіткою Любою її намагалися відвідувати до останнього. Мені 34 роки, одружена, є свій будинок, 8 років тому перебудували куплену хатинку. Моїх батьків давно немає на світі, так що я наслідую замість батька.

Тітка Люба, татова сестра, живе в нашому місті зовсім неподалік. Ми з нею завжди ладнали. І є ще один, найстарший син бабусі – Дмитро, він із сім’єю живе в іншому місті, за 80 кілометрів від нас.

Дядько захотів викупити всю квартиру собі і запропонував, що він нам з тіткою Любою виплатить наші частки грошима, а квартиру перепише на свою доньку Ірину.

Ми не мали нічого проти. Ірині 37 років, довгий час ми не бачилися, тому що вона була заміжня і жила з чоловіком досить далеко від нас. А нещодавно двоюрідна сестра з чоловіком розлучилася і повернулася до батьків, разом із 14-ти річною дочкою.

Нам гроші віддали, ми з тіткою папери підписали і продовжили жити у колишньому режимі: будинок, робота, діти. У тітки син старшокласник. У нас із чоловіком двоє: син 12-ти років та шестирічна донька. В вересні відбувся урочистий переїзд Ірини на нове місце проживання.

– У гості покличуть, треба було б подарунок купити, – зауважив мій чоловік.

Але натомість Ірина з донькою прийшли до нас. У суботу, я якраз вирішила трохи прибрати вдома. Довелося всі справи кидати, мити руки і накривати на стіл. На гостей я не чекала, у холодильнику – лише поточні приготовані страви.

– Сину, – кажу, – зганяй у магазин за тортиком, чай поп’ємо.

– А що це за одним тортиком? – каже Ірина. – Давай щось поїсти, ми голодні. Ми ж у гості йшли.

Так, треба було одразу сказати, що так у гості не ходять. Але я промовчала. Я накрила на стіл, накидала всього, принагідно поставила котлети смажити (в морозилці були). Я їх для чоловіка посмажила, він з роботи прийде голодний.

Коротше кажучи, котлети пішли усі. Я в мікрохвильову печі розморожувати курячі ніжки поставила, але досмажити їх не встигла до приходу чоловіка. Довелося йому вечері почекати, бо все раніше приготовлене, окрім супу, з’їли дві мої гості. Адже сиділи вони не годину, не дві.

– Я втомився, – шепнув мені чоловік, – Ірині не час додому?

– Ой, а можна ми з донькою шоу подивимось? — ніби почула Ірина нашу розмову з чоловіком. — Просто ми ще на валізах, телевізор навіть не розпаковували, а я так люблю цю передачу.

І сиділи, дивились. Чоловік та мої діти спати пішли, я гучність зменшила, так кузина пульт взяла і додала: не чути ж нам нічого. Пішла вона від нас в першій годині ночі.

Ми подумали, що не буде ж Ірина щодня ходити, тепер, мабуть, до тітки Люби піде з візитом. Але я помилилася, бо на наступний день сестра знову була у нас.

– Може сина відправишу магазин? — спитала кузина. — Я їсти хочу.

– Грошей немає, – сказала я, – чоловікові на бензин віддала останнє, він отримає лише на тижні.

Ірина засмутилася, попила чай і пішла. Знову вона прийшла до нас у п’ятницю разом із дочкою. Увечері саме до вечері. І, як я зрозуміла, хотіла досидіти до останнього. До останнього шматочка пирога та скибочки шинки.

– Так не хочеться йти, – потягнулася двоюрідна сестра, влаштовуючись біля нашого телевізора, – посидимо, поговоримо…

– Ні, – вступив в розмову мій чоловік, – мені вставати завтра рано.

– Гарно ж ви гостей приймаєте, – образилася Ірина.

Наступного дня мені дзвонив дядько з претензіями, що ми не можемо підтримати його «дівчаток», у яких зараз важкий період. А потім зателефонувала тітка. просила бути ввічливішими з новоспеченою родичкою.

– Можна було б і погодувати гостей, – каже.

Як виявилося, Ірина наспівала тітці Любі, що всі гроші, які вона кілька років накопичувала, вона віддала на викуп наших часток у спадщині, на роботу поки не влаштувалася і зараз зовсім на мілини.

З тіткою місяця зо два ми не розмовляли, а потім вона сама прийшла вибачатися, бо тепер Ірина почала ходити до неї.

– Вони до нас понадилися щодня вечеряти ходити, а у вихідні на цілий день. Все з’їдять, скрізь полазять. Сидять, сидять, думаєш, коли ж ви підете, у мене справ повно, а їм байдуже. Але вивів з терпіння тітку останній випадок, після якого вона Ірину від будинку остаточно відвадила і викреслила племінницю з життя назавжди.

– Я вранці наварила картоплі, насмажила м’яса, чоловіка на роботу провела, а самі поїхали в місто за покупками. Їдемо назад, такі голодні, добре хоч знаю, що вдома все є.

Коли Люба з сином дісталися свого будинку, то виявилося, що хвіртка не замкнена, та й двері теж. А в хаті, у гостях, але без господарів сидить Ірина з донькою. І ні м’яса, ні картоплі вже немає! І брудна сковорода в раковині стоїть.

– Я недалеко з донькою була, – пояснила Ірина, – а я ж бачила, де ти запасний ключик зберігаєш. І зайшла. Ми такі голодні були…

– Відтоді ключ я переховала, на дзвінки не відповідаю, – каже тітка. – Брат соромити мене намагався, але я і його відшила. І річ не в м’ясі з ковбасою, а в безпардонності. Ти пробач, що я тобі не повірила!

З того часу так і живемо: Ірини для нас немає, повз ходимо, не вітаючись. Знаю, що вона на роботу влаштувалася, тож все у неї буде добре.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page