fbpx
Життєві історії
В суботу Анна прибралася в хаті і вирішила, що зараз піде в село, прикупити дещо. Та раптом вона почула, що до її подвір’я під’їхала автівка. На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки

Хатина Анни одинокою пусткою стояла на краю села. Ніхто вже й не пам’ятає, скільки років живе там самотня старенька. Коли зими були суворішими, снігом замітало всі дороги, бувало, що жінку до весни ніхто в селі і не бачив. І як вона там жила, здається, нікого й не цікавило.

Голова села, іноді, для годиться, присилав когось з молодших односельчан, щоб справитися про здоров’я баби Анни, та й спитати, чи їй, бува, чого не треба.

Звичайно, бабусі потрібна була допомога, але вона соромилася, чи що, сказати про це. Просила лише дров заготувати на зиму. А людей, що приходили до неї, без гостинців і не відпускала – то трав запашних для чайку дасть, то грибочків чи ягід.

А так, довгими зимовими днями, сиділа Анна біля ікони, молилася, просила у Бога лише одного, аби ще хоч раз сина свого побачити.

Олександр ще двадцять років тому поїхав в Америку, та там і залишився. Листи писав, інколи гроші висилав, але повернутися додому ніяк не виходило. Все обіцяв, що наступного року вже точно приїде – так і жила Анна, з нетерпінням чекаючи того наступного року.

А Олександр то ж був у неї виплеканою дитиною. З’явився пізно на світ, коли жінці вже було під сорок і вона втратила надію стати матір’ю, Бог нарешті подарував їй зміст життя – її єдиного сина. Чоловік не довго тішився батьківським щастям, через важку роботу пішов у засвіти дуже рано. Так що Анна практично сама виростила сина.

Олександр ріс розумним хлопцем, в інституті вчився, розумів, що мама йому дала все, що могла, тому далі йому потрібно самому думати. І коли з’явилася слушна нагода – поїздка в Америку, ні хвилини не сумнівався – це його шанс, який він має використати.

А що залишалося Анні – відпустити сина і молитися за його добру долю.

Крім Олександра, була у Анни ще й дочка, Зоряна, не рідна, правда. Але Анна любила її, як рідну, донечкою називала. Зоряна росла без батьків, гляділа дівчину дружина її старшого брата. І хоч щастя в чужій братовій сім’ї у дівчини не було, та все ж це краще, ніж дитбудинок. Частенько вона забігала до Анни, бо ж сусідами були, тут дитина відчувала, що її люблять.

А потім Зоряна поїхала з села, спочатку – вчитися, пізніше і заміж вийшла. Так жодного разу додому і не повернулася. Душа боліла Анну і за долю дівчини, бо чула від людей, що чоловік трапився їй недобрий, але ж що поробиш, коли доля така. А потім дійшла до Анни чутка, ніби розлучилася Зоряна з чоловіком, і теж кудись за кордон гайнула.

В суботу Анна прибралася в хаті і вирішила, що зараз піде в село, прикупити дещо. Та раптом вона почула, що до її подвір’я під’їхала автівка. На порозі з’явився поважний чоловік, скроні якого прикрашала сивина і чарівна жіночка, яка сяяла від усмішки.

– Діти мої, а я ж вас і не відразу впізнала. А як же так? Звідки? Чому без попередження? – Анна говорила, а з очей лилися сльози щастя. Вона все ще тримала їх на порозі.

– Може, в хату запросиш, мамо? – лагідно сказав Олександр. Я ж наречену тобі нарешті привіз показати.

Той день був найщасливішим у житті Анни. Виявляється, Олександр був закоханий в Зоряну ще з дитинства. Коли дізнався, що особисте життя у неї не склалося, знайшов її в соцмережах. Дівчина відповіла йому взаємністю. Вони довго листувалися, а тепер повернулися додому, щоб бути разом – назавжди.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page