Ми з чоловіком зрозуміли, що не потрібні своїм дітям, і це дуже прикро.
Мені 60 років, чоловікові 65, нам зараз потрібне спілкування і допомога, але діти про нас забули.
Нам прикро, бо ми прожили нелегке життя, виростили трьох дітей, а зараз зрозуміли, що ми нікому не потрібні.
А ми ж все життя жили для дітей, про себе не думали, сподівалися, що в старості матимемо велику і дружну родину.
Живемо ми окремо в нашій квартирі, яку колись чоловік отримав від заводу.
Старшій дочці ми допомогли збудувати будинок, ми тоді з сватами скинулися, бо діти хотіли будинок за містом.
Син одружився, пішов до невістки, ми йому машину купили.
Потім молодша донька захотіла квартиру, ми з останніх сил купили їй житло.
Тобто, свій батьківський обов’язок ми виконали на всі 100.
Поки ми справлялися самі, ми від дітей нічого не хотіли, навпаки, намагалися ще їм хоч щось дати.
Старша дочка якось поступово від нас віддалилася, вони з свахою частіше зустрічаються, батьки зятя у них в пріоритеті.
Сваха записала на онуків дві свої квартири, от моя донька біля неї і танцює.
Син з невісткою ще кілька років тому продали все своє майно в Україні і виїхали в Канаду.
Може б син і допомагав нам, але невістка не дозволяє, каже, що їм самим на чужині важко.
Що тут скажеш?
А молодша донька має трьох дітей, вона вся в клопотах, постійно скаржиться, що грошей не має, часу не має, що вона втомлена і все таке.
В жовтні минулого року я захворіла, в лікарні лежала, так до мене ніхто з дітей не прийшов.
Ми тоді всі наші гроші витратили, діти не дали жодної копійки.
А в січні цього року в лікарню потрапив чоловік.
Більше збережень у нас не було, тому я стала телефонувати дітям.
Старша донька принесла 500 гривень, але навіть на кілька хвилин не зайшла до батька в лікарню, сказала, що поспішає.
Молодша принесла 200 гривень, прийшла з дітьми, спитала, що у мене є їй дати, і через пів години пішла.
Син з Канади пообіцяв щось вислати, але минув місяць, а від нього так нічого і не прийшло.
Я взяла кредит в банку, бо ж треба було чоловіка рятувати.
Ми, начебто, ще не старі, але так сталося, що нам уже потрібна допомога, а її немає.
Адже тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули.
Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше у нас нікого немає.
Що ми зробили не так, що у нас діти виросли такими?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.