Мені 60 років, і зараз я вважаю себе далеко не бідною жінкою. Але все, що у мене є, я заробила сама, власною працею.
Я двічі була одружена, але мої обидва шлюби виявилися дуже невдалими. На своїх других половинок покластися я не могла.
Зрозумівши, що мені ніхто нічого не дасть, я поїхала на заробітки.
Нещодавно я повернулася з грошима додому, і мій другий чоловік згадав про мене – каже, що хоче повернутися! Причому, навіть наполягає на цьому.
Я не погоджуюся, але на його захист стала наша донька.
Коли я розлучилася з першим чоловіком, моєму синові було 9 років.
То були важкі часи для мене, мені ледь на хліб вистачало.
Добре, що хоч житло своє було, мені в спадщину від бабусі дісталася однокімнатна квартира.
Через 2 роки після розлучення я зустріла Ігоря. Він мені сподобався – розумний, багатий, щедрий, та ще й з серйозними намірами.
Після весілля він наполіг на тому, щоб продати мою стареньку квартир. Ігор забрав нас із сином в свою шикарну чотирикімнатну квартиру в центрі міста.
Ігор, як і я, був розлучений. Про своє минуле життя він не любив говорити, тому я теж не чіпала тему, яка стосувалася його першої сім’ї.
В другому заміжжі моє життя дуже змінилося. Жили ми дуже добре, заможно. Чоловік був директором ковбасного цеху, який працював у нашому містечку.
Я теж почала біля нього дуже добре заробляти, бо мене він влаштував туди на роботу бухгалтером.
Прожили ми разом майже 10 років, той період, коли я жила з Ігорем, був чудовим – ми жили “на широку ногу”, що називається, часто ходили в ресторан, щоліта відпочивали на морі, взимку ми їздили на курорт.
Проте, одного разу я прийшла з роботи додому, і мені чоловік повідомив, що не хоче бути більше зі мною.
Ігор сказав, що хоче розлучення, і я маю з’їхати з його квартири.
Оскільки мою квартиру він продав, то я запитала, що мені робити?
На що Ігор мені відповів, що той мізер, який ми виручили від продажу, він потратив на мене на відпочинок, так що він нічого мені не винен.
Проте, на вулиці він нас не залишив – на перший час зняв на околиці міста таку ж однокімнатну квартиру, і оплатив перші три місяці.
Пізніше я дізналася, що Ігор повернувся до своєї дружини, яку, виявляється, він не переставав любити весь цей час.
Проте, це були не всі новини – через кілька днів я зрозуміла, що чекаю дитину.
Спочатку я дуже зраділа, бо я сподівалася, що чоловік повернеться до мене. Але цього не сталося.
Ігор новині не зрадів, і черговий раз наголосив, що повертати до мене не збирається, але пообіцяв, що дитині буде допомагати.
Коли у мене народилася донечка, старшому сину на той час було майже 20 років, він вчився в університеті і жив в гуртожитку.
А я з донькою поїхала до мами в село, бо чим більше часу минало, тим менше було допомоги від Ігоря.
Коли донечці виповнилося 5 років, я вирішила, що поїду в Італію на заробітки.
Запитала маму, чи справиться вона з моїми дітьми, і чи відпустить мене.
У нас тоді просто іншого виходу не було, тому мама погодилася, а я поїхала.
Всі заробітчанські гроші я відправляла додому.
А через якийсь час стало трохи легше – син одружився, привів невістку, і вони почали хазяйнувати.
Найбільше я хотіла відбудувати наш будинок, на це пішло багато грошей, але воно того варте, бо тепер у мене великий просторий будинок у два з половиною поверхи.
От тільки живе там одна дочка. Мами не стало кілька років тому, а синові з невісткою я квартиру допомогла купити.
Я щаслива, у мене і у моїх дітей зараз все добре, є все, що треба для життя.
На заробітках мені вдалося і відкласти пристойну суму.
Але всіх грошей не заробиш, треба ще встигнути пожити для себе, тому я вирішила повертатися додому,
В серпні у мене був ювілей, 60 років, але я нічого не святкувала, гостей не кликала, нікого не чекала.
Проте одного гостя я таки мала – Ігор приїхав мене привітати, і заодно сказати, що хоче жити зі мною.
А щоб я його не прогнала відразу, він приїхав до нас з донькою, бо хоче, щоб ми з ним знову були разом.
За цей час, що я була в Італії, його дружини не стало. Він вдівець, вже на пенсії, от і згадав про мене. Хоча за весь цей час він жодного разу нічим не допоміг нашій доньці.
Ігор дуже просив, щоб я його не проганяла, щоб добре подумала, адже скільки всього доброго він мені в житті зробив.
Але я навідріз відмовилася від його пропозиції. Жити у мене на всьому готовому він не буде!
Що було, те було – згадувати навіть не хочу.
Та тут несподівано донька виступила на захист батька, пожаліла його, каже, як-не-як, а тато, тому просить мене подумати, бо хоче мати батьків нарешті.
Я її розумію, вона і так весь цей час жила без сім’ї, але я навіть заради неї не хочу змінювати свого рішення.
Що робити, як правильно поступити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.