fbpx

В серпні мама мені подзвонила, стала проситися, щоб я її до себе забрала за кордон, я в Чехії зараз, в Празі живу. Я сказала, що не маю куди її взяти, сама людям набридаю тут, та й виплати тут не такі великі, як вона думає. Мама розсердилася. А нещодавно тітка мені подзвонила з села і таке про маму розповідала, що я слухати не могла. Хоч вона й родичка моя, та я з нею тепер навіть вітатися перестану

Ці дні, як з мамою поговорю останнім часом по телефону, відчуваю себе винуватою, настрій зовсім пропадає у мене.

Останні пів року вона благає мене забрати її до нас, в Чехію.

Вона плаче, скаржиться, що пенсія маленька у неї , що ми з моєю донькою Світланкою зараз далеко від неї, що вона одна, а останнім часом щось недобре себе почуває.

Я кажу їй – мамо, ну подумай сама, куди я тебе візьму? Самі тут поневіряється по чужих кутках, інколи тиждень лише хліб жую і водою запиваю.

Після розлучення з чоловіком я ще якийсь час жила на орендованій квартирі зі своєю 10-річною донькою, працювала недалечко біля дому.

Мені розлучення далося дуже важко, бо я щиро кохала свого чоловіка, а він залишив мене і пішов до іншої.

жили вони недалеко, це ще більше мене засмучувало, адже у них з’явилася дитина і я часто зустрічала ту жінку з коляскою.

Змінити житло я не могла, адже в мене і робота там була і школа в дитини. Я спочатку хотіла це зробити, а потім подумала, для чого я собі і дитині шукатиму ще більше проблем, адже ми і так побачили через них чимало смутку.

А пів року тому я, на жаль, втратила роботу і ми вирішили з донькою поїхати в Чехію хоча б тимчасово, у мене знайомі там жили, сказали, що допоможуть.

Так і поїхали ми з донькою.

Зараз в квартирі живемо, подруга орендує з сім’єю і нас в іншу кімнату пустила до себе.

Звісно, я влаштувалася на роботу, дитина в школу пішла. Тут допомога є, але вона невеличка, навіть на нас двох не вистачає, а скоро взагалі обіцяють відмінити виплати усі, зміни чекаємо з нового року.

Але я не сиділа просто так, відразу влаштувалася на роботу. Я сподівалася, що зиму тут ще проживемо, весною повернемося додому і матимемо ще трохи зароблених грошей, вдома буде трішки легше жити, поки знайдемо квартиру й роботу.

М’яко кажучи, ми зовсім не шикуємо, а економимо на всьому, навіть на продуктах. Добре ще, що ми з донькою їмо мало. У подруги он син-підліток, я подивилася, скільки він їсть, йому подружка готує, наче дорослому чоловікові.

М’ясо, фрукти та ягоди я купую лише своїй доньці, речі намагаюся носити акуратно, ще й подруга трішки своїх речей дає, вона тут з чоловіком живе, то їй легше, бо обоє працюють, стежу за акціями і розпродажами – загалом, живу так, як багато простих скромних та економних людей.

Головне – мати добре самопочуття і не впадати у відчай зараз, вважаю я. Якщо хоч на хвилинку зневіришся, засумніваєшся, або захандриш, почнеш шкодувати себе – впадеш на дно, та так, що можеш вже не виплисти звідти.

Мама моя живе в невеликому селі далеко від міста.

Їй 64 роки, за звичайними мірками, це ще зовсім не стара жінка, але тільки спробуй їй про це сказати! Для неї це образа дуже велика. Як це «не стара»?

У моєї мами імідж літньої і нещасної людини, особливо в останні роки. А вже гірше ніж їй нікому на цілому світі немає.

Дзвонить мені ще в серпні, я говорю, мамо, щось недобре себе почуваю, я не можу розмовляти. А вона – ой, та що там ти, ось мені зараз так недобре, що й сказати важко. І спина у мене, тому що я ще молода вже давно, всю себе тобі все життя присвячувала.

Мама моя давним-давно вже не працює. Особливих захоплень у неї немає, подруг теж небагато в селі, з нею спілкуватися люди не дуже хочуть, набридло слухати, як вона жаліється на життя.

Дні вона коротає за переглядом телепередач та серіалів. Все погано, а буде ще гірше.

Та будь у мене тут власна трикімнатна квартира у власності, я б ще добре подумала, чи брати до себе маму. Людина вона дуже непроста, і легко з нею не буде мені ніколи це точно.

А за кордоном і так тут багато проблем, життя непросте, кручуся, як білка в колесі, щоб якусь копійку зібрати.

Мама навіть не уявляє, як тут складно, вона знає, що я в Празі живу, надивилася телевізора і думає, що тут краса велика і грошей багато дають, що на життя вистачає, мовляв, я просто прибідняюся, і в протилежному її не переконати.

Там в селі у мами досить таки непоганий будинок. Чому їй не жити там? Нормально собі живе. Он у багатьох зовсім домівки немає. А чому їй їхати кудись, вона думає, що тут за кордоном легко, гроші дають і тут українки відпочивають.

Той, хто зараз за кордоном, розуміє мене, що це не так, тут теж дуже складно по-своєму. І я залишатися тут не планую, весною додому буду повертатися, так і мамі про це ж кажу. Прошу зачекати вдома.

– Мамо, ну ти сама добре подумай – куди ти до мене приїдеш?, – кажу я їй. – У нас місця зовсім немає, кімната ця зовсім маленька, розумієш, ще й у людей тут сидимо, набридаємо. Орендувати окреме житло я зараз просто не зможу, та й важко це тут, гроші великі потрібно наперед заплатити.

– Так я і на кухні поживу, – умовляє мама. – Диван мені поставимо. Або розкладачку.

Але житло – це далеко не вся проблема. Мамі потрібно медобслуговування, харчування. Пенсії, вона каже, не вистачає, але тут тим більше її вистачати не буде, адже виплати тут не такі великі дають, аби на харчі вистачало. А якщо зовсім скоро відмінять допомогу? Що я тут з нею робитиму?

А прийняти до себе на шию її я зараз не можу.

Я не знаю, що вона там вдома родичам наплела, але мені рідна тітка, мамина сестра, подзвонила. Сварила мене, мовляв, маму залишила саму, не цікавлюся її життям, а сама подалася за кордон.

Тітка свариться, а доньки її там підказують чую, що вони вдома біля матері сидять, а я подалася за грошима в Чехію, а про свою рідну маму забула.

Але що я маю робити? Для чого мені її сюди брати?

Так прикро, що вся родина вже налаштована проти мене, що вже й в село не хочеться повертатися. Хіба я щось погане матері зробила? Чому вона така людина важка?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page