В село я їхала з твердим наміром, що нічого невістці не віддам – все будемо чесно ділити!
Мого батька не стало кілька місяців тому, а заповіту він не залишив. То ж ми з братом стали спадкоємцями будинку батьків і великого городу.
Ми давно вже не молоді, мені 53 роки, брату 48. На жаль, у нас з ним ніколи не було дружніх, родинних стосунків. І все це через його дружину.
Я вийшла заміж, і з чоловіком поїхала в місто. Батьки нам нічим не допомагали, бо не мали такої можливості.
Але, дякувати Богу, мені дістався дуже добрий, дбайливий чоловік, і ми разом, своїми силами, досягли усього, що маємо.
У нас є своя трикімнатна квартира, невелика дача за містом, автомобіль.
Наш єдиний син поїхав в Австрію вчитися, і там залишився.
Батькам я допомагала, але небагато. Біля них залишився жити брат. Невістка відколи прийшла на наше подвір’я, то відразу почала встановлювати свої порядки.
Наприклад, мені не можна було приїхати додому і влаштувати на подвір’ї смаження шашликів. Чи привезти в село якісь свої старі речі на зберігання.
Брат дружину слухав, тому казав, що нам треба у всьому у них дозволу питати, якщо вони зараз там господарюють.
І таких моментів було настільки багато, що зараз усі і не пригадаю.
Коли мами не стало, я все зробила за свої гроші, бо брат сказав, що у них з дружиною грошей немає.
Та й навіть якби були, я впевнена, що Ніна, невістка наша, не дозволила б їх витрачати.
З татом історія повторилася – всі витрати теж були на мені.
А потім з’ясувалося, що заповіту немає, а це означає, що ми з братом як спадкоємці першої черги можемо в рівних частках претендувати на спадщину.
То ж в село я їхала з твердим переконанням, що не дам нічого ні брату, ні його скупій дружині.
Але коли я зайшла на подвір’я, то моя думка відразу змінилася.
Я зрозуміла, що навіть якщо я отримаю половину будинку, то це не принесе мені особливо великої радості.
Продати половину будинку чужим людям – не найкращий вихід. А брат просто немає такої великої суми, щоб сплатити мені мою частку.
Зрештою, вони ж тут жили, вкладалися в будинок. Та й дітки у них є – дві донечки, мої племінниці.
От заради дітей я і написала відмову від своєї частки на користь брата. Він аж не повірив, що я сама взяла і відмовилася, думав, що судитися зі мною доведеться.
Коли я їхала додому, Ніна подякувала і в мене перший раз в житті пробачення попросила.
Я вважаю, що зробила правильно. Сподіваюсь, брат з дружиною оцінять мій вчинок і змінять своє ставлення до мене.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
