Віра завжди знала, що вона не рідна своєму батькові, і не тільки знала, але й відчувала це на собі. В свій час Марія, її мати, провела Петра в армію і пообіцяла, що дочекається. Та сталося так, що коли Петро повернувся додому, у Марії вже була Вірочка, але чоловіка не було.
Пробачити Петро кохану не зміг, але покрутився і через чотири роки таки повернувся до Марії, одружившись з нею. В шлюбі у них народилися ще молодші син і дочка. Петро дуже любив своїх дітей, а от до Віри ставився прохолодно. Як тільки дівчина закінчила школу, відвіз Петро її в місто, влаштував через знайомих на завод на роботу і навіть допоміг отримати кімнату в гуртожитку. Зробив так не тому, що дуже турбувався про дівчину, а тому, що хотів аби вона швидше на свій хліб пішла, оскільки допомагати їй не мав наміру.
Віра у вітчима з матір’ю нічого і не просила, поставила собі за мету вивчитися і самій усього досягти. Але натомість повторила долю матері – народила дитину, а її хлопець як тільки про це дізнався, відразу поїхав з міста. Тоді чужі люди їй допомогли, бо вітчим відразу сказав, що додому їх з дитиною не прийме.
Коли син трохи підріс, Віра захотіла піти вчитися, тоді вона вперше попросила гроші на навчання у матері, але нічого не отримала, бо дядько Петро був проти, а мама, відчуваючи перед ним свою вину, завжди й в усьому його слухалася. Допоміг Вірі її знайомий, з яким вони працювали на заводі, Віктор був її начальником. Щось особливе побачив він в дівчині, тому запропонував згодом їй вийти заміж і переїхати до нього.
Незабаром у пари народилася ще спільна донька, але Віктор однаково любив обох дітей, ніколи не робив ніякої різниці між ними. Віра закінчила інститут і теж згодом стала працювати на керівній посаді, так що жили вони собі дуже добре.
В село приїхала лише тоді, коли не стало мами. Вітчим на неї навіть не глянув, а молодші брат і сестра ходили їй буквально за ногами, аби вона не взяла собі щось з маминих речей.
Минуло ще кілька років. Якось Віра йшла по вулиці і біля церкви побачила чоловіка, який просить у перехожих грошей, вона ледь не обімліла, коли зрозуміла, що це її вітчим. Він теж її впізнав, глянув на неї і сказав “вибач, донечко”.
Віра забрала вітчима додому, він розповів їй, що син продав їхній будинок і залишив його без даху над головою. Ні син, ні дочка, його до себе не приймають, кажуть, що місця нема, хоча і живуть у власних будинках.
Нагодувавши вітчима смачним обідом, Віра стала робити йому чай. Вітчим раптом почав плакати:
– А пам’ятаєш, як я не дав тобі гроші, дитино?, – раптом згадав собі вітчим.
– Не пам’ятаю, – грайливо відповіла Віра і протягнула вітчиму стару фотографію.
На фото вітчим тримав її на руках, це був її день народження. В той день він подарував Вірі книжечку з буквами, вона досі пам’ятає її.
– Ось це пам’ятаю, Петре Івановичу, а більше нічого не пам’ятаю, – лагідно посміхнулася Віра, наливаючи літньому чоловікові теплого і запашного чаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
