Тамара сиділа в автобусі, що мчав з Варшави до Львова, і дивилася у вікно на знайомі обриси українських доріг. За двадцять років вона вже звикла до цього маршруту: приїхати, побути трохи вдома, а потім знову від’їжджати. Спершу – щоб збудувати хату, потім – щоб допомогти синові купити квартиру, а далі – бо «треба ще».
Їй було вже п’ятдесят вісім. У Польщі вона працювала прибиральницею, інколи доглядала літніх людей. Тамара ніколи не цуралася важкої праці. Її руки стали грубими від постійної роботи з хімією, а на серці з’явився камінь самотності.
Її чоловік, Степан, залишився в селі. Син виріс і давно вже перебрався в місто, де мав роботу й сім’ю. Тамара ж була наче між двома світами: гроші й життя – там, а родина й спогади – тут.
– От приїду додому, – думала вона дорогою, – трохи побуду. Уже ж хата є, город є, чоловік… Та й сина можна відвідати. Може, час вже й спинитися.
Коли автобус зупинився на автостанції, вона глибоко вдихнула повітря, що пахло вологим сіном і осіннім туманом. Їй завжди здавалося, що тільки тут вона може по-справжньому вдихнути на повні груди.
В село Тамара добиралася ще годину. Коли зайшла у двір власної хати, її вразило: двері відчинені, у коридорі чужі туфлі. Здивування швидко переросло у тривогу.
У хаті було чисто, на столі – свіжа їжа. Вона почула сміх. Із кімнати вийшов Степан, а слідом – жінка років сорока п’яти. Гарно вбрана, з нафарбованими губами, тримаючи в руках рушник.
– Тамаро?.. – розгублено промовив Степан. – Ти вже приїхала?
– А це що таке? – її голос затремтів. – Хто ця жінка в моїй хаті?
Чужинка зухвало глянула:
– Я – Марія. Живу тут тепер.
Тамара відчула, як ноги підкосилися. Двадцять років вона горбатилася за кордоном, кожну копійку складала, щоб збудувати цей дім. А тепер у ньому – інша.
– Як це «живеш»? – ледве вимовила вона. – Це моя хата!
Степан, опустивши очі, почав бурмотіти:
– Та ти ж постійно там… За кордоном… Самотньо мені… От і Марія…
Тамара розплакалася, а незнайомка поспішила зникнути з їхнього дому.
Увечері вона сиділа на лавці біля двору. Сусідка Ганна підійшла й пошепки сказала:
– Та ми ж давно бачили ту Марію. Вона з міста, колись чоловік її кинув. То твій Степан привів. І так уже кілька років. Ми думали, ти знаєш…
Тамара закусила губу. Вона не знала. Чоловік дзвонив рідко, казав, що все добре. Вона вірила, бо хотіла вірити.
Уночі вона не могла заснути. Думки плуталися: виганяти їх? Хата ж її, вона будувала, вона роками на чужині мерзла й плакала заради цього дому. Але все було записано на чоловіка, точніше навіть на свекруху, тому Тамара розуміла, що навіть через суд нічого не виграє.
А вранці до неї приїхав син.
– Мамо, я чув… – він обійняв її. – Не переймайся. Якщо не зможеш тут жити, у мене є квартира, приходь до нас.
– Сину, я ж для вас старалась, для вас… – Тамара заплакала. – А тепер я де? Чужа у власній хаті…
Син довго мовчав, а потім сказав:
– Мамо, правда така: ти жила роботою, а не собою. Ти все життя віддавала, а тепер виявилося, що в хаті інші порядки. Але ж то і твоє. І ти не маєш мовчати.
Тамара набралася сил і ввечері заговорила з чоловіком.
– Слухай, Степане. Я двадцять років носила чужі відра, мила чужі підлоги, щоб збудувати цю хату. Це моя праця і мої роки. І ти думаєш, що можеш просто так завести сюди іншу жінку?
Степан опустив голову:
– Я не хотів тебе образити…
– Образив, Степане. І дуже. Я тебе не жену, але ти маєш зробити вибір. Ти не можеш привести цю жінку сюди.
Степан мовчав. Тамара дивилася на нього довго й боляче. Вона зрозуміла: їхній шлюб давно вмер, ще тоді, коли вона поїхала. Він не витримав відстані.
Наступні тижні були важкими. Тамара відчувала, що хата – вже не дім. Усі роки вона вірила, що повернеться й матиме затишок, а натомість повернулася в пустоту.
Вона поїхала в місто до сина. Невістка прийняла її добре, внуки обіймали й тішилися. Тамара відчула: ось тут її справжня сім’я.
У неї були ще певні заощадження, також вона продала кусок городу, що належав їй, і купила невелику квартиру. Тамара облаштувала її з душею: квіти на підвіконнях, вишиті рушники на стіні. Тут було тихо й спокійно.
Іноді вона бачила Степана, коли навідувалася в село. Він старів, сидів сам на лавці біля хати, що тепер більше нагадувала порожню оболонку.
– Привіт, Тамаро, – тихо казав він. – Як ти?
– Живу, Степане, – відповідала вона спокійно.
Вона вже не мала злості. Тільки жаль і розуміння: життя розставило все на місця. Її хата залишилася йому, але справжній дім вона знайшла там, де були її діти й онуки.
Чоловік свою заплату теж отримав – він хоч і заполучив хату, та втратив сімʼю, бо дочка не захотіла після такого з ним спілкуватися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
