Наталчина любов…
Багато років тому, мені, як журналісту, потрібно було взяти особливе інтерв’ю у особливої дівчини. І я поїхав до неї в село, в колгосп. За матеріалами
Після недовгих пошуків я знайшов будинок Наталки Марухній. Двері відчинила дівчина років двадцяти і, вислухавши, хто мені потрібен, відповіла, що це вона і є.
Цього разу у мене якось особливо швидко налагодилося знайомство. З чого тоді почалася розмова, важко пригадати, але що залишилося в пам’яті, так це незвичайний, якийсь дуже довірливий сміх дівчини. Я хотів чути його ще і ще і тому намагався жартувати.
– От ніколи не думала, що в газетах такий веселий народ.
Наталка запросто, як кажуть близьким, запропонувала:
– Повечеряємо?
– А потім заклопотано сказала:
– І де Вітька пропадає?
Наталка нарізала хліб, дістала з печі сковороду смаженої картоплі, з підвалу – солоні огірки, і все це без застережень, що, мовляв, вибачте, вже, чим багаті, тим і раді. Сіла навпроти мене, і ми почали вечеряти.
Відчинилися двері, і в хату вбіг її брат Вітька. Скинувши пальтечко і витерши руки об штани, мигцем глянув на мене, привітався – не те щоб недружелюбно, а якось зневажливо – і сів за стіл. Настала тиша. Але не минуло й хвилини, як він подивився на мене і, пирхнувши, сказав:
– На Павла Степановича схожий.
– Це чому ж? – запитав я.
– І нітрохи і не схожий! – вигукнула Наталка
Дівчина глянула мені в очі і весело засміялася.
– Ніколи, Вікторе, з тебе не вийде художника. І почала розповідати про вчителя, який недавно приїхав в школу.
Ми повечеряли, Віктор мовчки виліз з-за столу. Я взявся за кашкет і зібрався йти.
– Це навіщо ж? – просто сказала Наталка.- Ви можете і у нас заночувати. Вона приготувала мені постіль в кімнаті, постеливши все чисте, а сама лягла з братом на печі.
Всю ніч підвивав вітер. У вікна стукав дощ. Але в будинку було тепло і тихо.
Вранці я довго розпитував Наталку про неї саму, але вона все говорила про своїх подруг. Потім ми пішли до голови колгоспу. Наталка була в легенькому пальто, облямованому хутром. Ніс у неї почервонів від холоду, і вона його ховала в комір.
У будинку голови ми зупинилися.
– Якщо не поїдете сьогодні, приходьте, – сказала Наталка і уважно подивилася мені в очі.- А вірно, щось схоже є у вас з Павлом Степановичем. – І слабо посміхнулася.
– А це що: добре чи погано?
– Звідки я знаю…
Голова виявився неговірливою людиною, стурбованою своїми справами, але все ж, коли мова пішла про Наталку, він сказав:
– Ця дівчина – золото. Таких вдень з вогнем пошукати. Шкода сирота – ні батька, ні матері. Сильна.
Зібравши матеріал для статті я поїхав.
Стаття вийшла звичайна, ділова і, можливо, тому швидко з’явилася в газеті. А мені хотілося написати зовсім інше, розповісти так, щоб всім, як і мені, стало трошки сумно, коли розлучаєшся з хорошою людиною.
У штовханині газетної роботи пам’ять про Наталку стала поступово слабшати, і лише зрідка якась прикмета – вітер над дахом або дощ, що б’є в вікно, – раптом нагадувала про неї.
Була весна, коли я мав нагоду знову виїхати в той же район. Йшов я в інший колгосп, але раптом подумав: «А чому б мені не завернути до Наталки? Звернув, і попрямував знайомою дорогою.
На дверях її будинку висів замок. З даху квапливо падали важкі краплі. Горобці шумно плескалися в калюжах, відмивалися за зиму.
Я постояв на ганку і хотів вже було пройти до сусідів, запитати, де вона, як з прогону почувся знайомий голос і, оточена дівчатами, на вулицю вийшла Наталка.
Вона побачила мене. Здивовано підняла широкі брови і квапливо перейшовши дорогу, підійшла до ганку.
– Ось ви і знову приїхали … А у нас вже весна … – сказала вона і подивилась на мене своїми ясними, довірливими очима.
– Я тому і приїхав, що у вас весна. Більше ж ніде її немає.
– Правда? – здивувалася Наталка, але тут же зрозуміла, що я жартую, і засміялася.
Наталка, як мені здалося, схудла.
Ми зайшли в будинок.
– Ви надовго? – запитала вона.
Коли вона дізналася, що я навмисне мимохідь завернув до неї, то її очі радісно розширилися, вона чогось посміхнулася і пройшла до комода. Дістала з шухляди газету і простягнула її мені.
У тому, що вона зберігала мою статтю, нічого дивного не було. Кожному приємно, коли про нього пишуть. Але тут було не те.
Наталка дістала ще кілька газет з моїми матеріалами і, зніяковівши, сказала:
– Раніше не берегла газети, а тепер ось не можу … Як побачу з вашим ім’ям, так і ховаю …
– Ви не їли? Ой, яка ж я погана! Заморила вас …
У цей вечір Наталка була дивно жвавою - багато сміялася, говорила про весну, про прочитані книги.
– Хочете послухати весну? – несподівано запропонувала вона.- Ідемте.- І, взявши мене за руку, вийшла на ганок.
Темно-синє небо з великими, близькими зірками, дихаючи теплом, розкинулося над землею. Було чутно, як на дорозі, в коліях, біжать, ніби підскакуючи з камінчика на камінчик, струмки. А їм вроздріб вторять падаючі з дахів краплі. На річці шарудить лід.
Ми мовчали і слухали крик перелітних птахів.
– Щастя, – неголосно сказала Наталка. – Я часто чую це слово і дуже добре розумію його. Щастя – це віра, що все хороше, все найкраще, ось про що мрієш, чого чекаєш, неодмінно збудеться. Щастя – це значить, що тебе ніхто ніколи не образить. Воно світле … Про мене кажуть, я щаслива – у мене щілинки між зубів … – І хоча було темно, я зрозумів, що Наталка посміхається.
Додому вона повернулася мовчазна, замислена. Стан зосередженості не покинула її і вранці, коли я йшов. Вона провела мене за село. Подала на прощання невелику міцну руку і сказала просто, відкрито:
– Приїжджайте ще … Гаразд?
Я обіцяв. Дорога в тому місці пряма, я кілька разів обертався і кожен раз бачив Наталку там же, де ми розлучилися. І кожного разу вона підіймала руку і махала мені.
І весь час, поки я йшов до сусіднього колгоспу, Наталка не виходила у мене з голови. Я чомусь боявся за її щастя. Дуже вже вона відкрита, нехитра …
І знову полетіли тижні за тижнями, місяць за місяцем. Потім мене перевели в інший відділ. Пройшов рік, інший. Минуло п’ять років. І знову дорога привела в ті місця.
І знову осінь, але не та сіренька, гола, коли я крокував перший раз по цій дорозі, а пишно заквітчана золотом, з ще не відлетілими шпаками, з прозорою синявою неба.
І знову тривожно-радісний стан охопив мене, як це завжди траплялося, коли я мав зустрітися з хорошою людиною. Я прискорив кроки. Хотілося скоріше побачити Наталку. Як вона живе?
Залишилося небагато. Ось він поворот, але села не видно. Уздовж дороги тягнуться сади. На них ще не так багато яблук, але все ж червоніють, біліють, то золотисті, то зелені. Збився я, чи що?
Біля узбіччя дороги темніє курінь. Біля нього на ящику сидить літня жінка.
– Тут дорога на «Крутий берег»? – питаю я.
– Овва-а, – дивується сторожиха, – спохватився. «Крутий берег» ось вже три роки як переїхав.
– Овва-а! – знову тягне сторожиха.- Раніше село було, а нині сад. А тобі кого там?
Я сідаю поруч з нею.
– Мені Наталку Марухній?
А вона в сусідній колгосп перебралася.
– Заміжня? – питаю я, пожвавлюючись при її імені.
– Та вже думали, і не вийде. Все в дівках відсиджувалася. Все когось чекала … Скільки їй наш учитель Павло Степанович пропозицію робив! Вперлася, і нізащо. Ні та й ні … тепер влітку лише вийшла. Та й то не за нього, а за ветеринара. Так за вдівця, з двома хлопцями. А ти звідки наших знаєш? Я тебе у нас і не помічала.
– У справах бував, – відповідаю, а сам думаю, як же це все так вийшло з Наталкою. І встаю.
Жінка простягає мені два яблука. – А йди по тій дорозі, буде ближче.
І я йду. Але не по тій дорозі, по якій ближче. Іду назад в райцентр. Зрештою може хто-небудь і інший написати нарис про ветеринара. Навіщо мені тепер входити в її будинок?
На сонці напливає хмара. Вона сиза, холодна. Напевно, буде дощ. Ось уже тягне наскрізний, незатишний вітер. Але я на все це якось мало звертаю уваги, тому що весь час думаю, у мене з голови не виходять слова сторожихи: «Все чекала когось …» Невже мене? Але чому? Адже я ж нічого їй не обіцяв.
Як же таке могло статися? Чому вона прості слова прийняла за любов?
І тут мені приходить в голову думка, що ми, постійно стурбовані справами і думами про майбутнє, якось непомітно зачерствіли, стали скупі на емоції і дії, і ось Наталка, що не бачила ніколи ласки, сирота, прийняла звичайні добрі слова за зізнання в любові. І чекала, всі ці роки чекала …
А я, можливо, запізнився…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
