fbpx
Життєві історії
В селі я опинилася тому, що чоловік сам мене туди відвіз. Щоб швидше отримати розлучення, Павло переписав на мене свій старий спадковий будинок. Хто ж знав, що моє життя після цього так круто зміниться

Я сирота, росла без батьків, виховала мене тітка. Тому дуже рано я зрозуміла, що мені в цьому житті нема на кого сподіватися.

Після школи я поїхала у велике місто, влаштувалася на завод, отримала кімнату в гуртожитку.

Потім я зустріла Павла і дуже закохалася в нього. Я сподівалася створити з ним справжню сім’ю, якої всі ці роки мені так бракувало.

Я мріяла стати його законною дружиною, але він не поспішав робити пропозицію.

Одружилися ми лише тоді, коли Павло почув, що у нас буде дитина.

Жили ми спочатку у його батьків. Потім Павло купив трикімнатну квартиру в спальному районі, яку він оформив на свою маму.

Гроші відкладали разом, але все ж велику суму вніс Павло, оскільки його підвищили на посаді і його зарплата стала перевищувати в кілька разів мою зарплату.

Мені здавалося, що щастя вже дуже близько: в мене є коханий чоловік, у нас є своє власне житло, ми чекаємо на дитину. Що можна було ще хотіти? Я була безмежно щаслива.

Але з появою дитини я відчула, що чоловік почав віддалятися від мене – з роботи приходив пізно, з дитиною майже не проводив час.

Я відчула щось недобре і не помилилася.

Одного разу, Павло прийшовши додому і зізнався, що він мене не любить, і що в нього вже є інша.

З нею він планує жити в цій квартирі, то ж у мене є два варіанти – або повертатися в гуртожиток, або він нас з сином відвезе в село, там у нього є спадковий будинок від бабусі.

Вже стільки років минуло, а я досі пам’ятаю цю неприємну розмову, коли чоловік без жодної краплі жалості поставив мене перед вибором. А вибору то ж у мене не було!

Щоб я швидше погодилася на розлучення, Павло зробив жест доброї волі, і переписав на мене цей будинок.

Це мене зовсім не тішило, бо дім був дуже старий, без зручностей, і я не розуміла, звідки мені взяти гроші на елементарний косметичний ремонт.

Спочатку мені було дуже важко прижитися на новому місці, але вибору у мене не було, я стала звикати.

Неподалік від нас жив один чоловік, Іван, який відразу взявся мені дуже допомагати.

Іван був вдівець, він сам виховував шестирічного сина.

Сусід мав золоті руки, вмів все зробити, тому менше ніж за рік у мене в будинку вже була і вода, і ванна, і туалет.

Робив Іван все своїми руками, і обіцяв, що не залишить мене зимувати в старому будинку.

Так у нас з ним зав’язалося спілкування. Іван дав мені ту турботу і підтримку, якої в мене ніколи в житті не було.

Тому коли він зробив мені пропозицію, я погодилася без вагань.

Чоловік після цього наче друге дихання отримав, грошові накопичення у нього давно були, і він став будувати для нас усіх новий будинок.

Незабаром Іван збудував розкішний двоповерховий особняк, в який ми всі і переїхали.

Прожили ми з Іваном 10 років, і тут в наше життя вирішив повернутися мій перший чоловік.

Щось у нього в житті пішло не так. Нова обраниця виявилася меркантильною людиною, яка використовувала чоловіка, як банкомат. До того ж, вона йому зрадила.

Тому він згадав про мене і про нашого сина. Приїхав до нас в село, щоб нас звідси забрати, але не сподівався побачити мене щасливою.

Павлу, звичайно, це дуже не сподобалося: «Це як розуміти? Ти як посміла? А це ще хто?».

Закотив сцену, згадав навіть про те, що він батько моєї дитини.

Але що це тепер змінює? У мене нове життя, а про старе я навіть згадувати нічого не хочу.

Кожен отримав те, на що заслуговує. Чи не так?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page