У нашому селі всі знали Івана Петровича з Марією Дмитрівною. Гарна, спокійна сім’я — тихі, роботящі, не з тих, що виставляють себе перед людьми. Він мав свою невеличку столярню — робив вікна, лави, столи, двері, а інколи й іграшки з дерева, коли хотів душу відвести. А Марія Дмитрівна — поштарка. Її знали всі: завжди з торбою газет, листів і теплим словом до кожного. Потім, коли пошту закрили, вона повністю віддалася господарству: город, квіти, кури, кілька вуликів.

А найбільша їхня радість — донька Ілона. Одна, як перлина в мушлі. Ростили її в любові, берегли, як писанку. До роботи не допускали — “потім ще наїсться тої роботи, хай дитина живе для себе”. Ілона зростала гарною, розумною, скромною дівчиною, і коли прийшов час, поїхала в місто вчитися на вчительку.

Та місто її не прийняло. Не її воно було — гамір, байдужість, люди вічно кудись поспішають. Хлопця там вона не знайшла, душу не прихилила ні до кого. А коли навчання скінчилося, повернулася додому в село, сказала:

— Мамо, тату, мені там не життя. Тут — моє.

І вони зраділи, хоч і не показали виду.

Минуло трохи часу — і в селі почали помічати, що біля Ілони все частіше крутиться Павло. Старший від неї на шість років, широкоплечий, усміхнений. З родини, що колись мала славу господарів, але потім пішло все якось шкереберть: батько запив, мама померла рано, а Павло лишився сам собі на умі.

Про нього люди казали різне: “гуляка”, “легкий на підйом”, “не до роботи”. Але, як то часто буває, коли серце вибирає — розум мовчить.

Ілона світилася біля нього. Сміялася, співала, навіть одягатися почала інакше — просто, але зі смаком. І от одного вечора Павло прийшов до їхнього двору, в руках квіти — не магазинні, а дикі, польові, — і прямо сказав:

— Ілона, я тебе люблю. Хочу з тобою життя будувати.

І коли він пішов, Марія Дмитрівна тільки зітхнула:

— Ілона, не треба тобі такого. Він не для сім’ї, не для роботи.

А та лиш усміхнулася:

— Мамо, ви з татом теж колись молоді були. Я його люблю.

Тоді Іван Петрович повів дочку на лавку за хату, де колись сам з нею вчив зорі рахувати, і каже:

— Доню, я пам’ятаю себе у двадцять. Мене теж люди не раз “не до роботи” називали. Але твоя мама вірила в мене. І от — маємо дім, маємо тебе. Господарями не відразу стають…

А потім і з дружиною, яка ніяк не хотіла приймати такого зятя, він поговорив:

— Любить наша Ілона його, розумієш… І ми тут нічого не вдіємо… Ти згадай, що твої батьки казали, коли ти мене привела до них… Ми його не будемо габзити і докоряти. Ми його будемо любити. Бо тільки любов робить з чоловіка людину.

Через кілька тижнів було весілля. Просте, без розкоші, але щире. Павло дивився на Ілону так, ніби навколо не було нікого. Іван Петрович лише тихо усміхався під вуса.

Після весілля молоді поселилися у хаті біля батьків Ілони. Павло спершу справді не дуже до роботи горів: міг піти на рибу, сидіти на лавці біля магазину, поговорити з хлопцями.

Марія Дмитрівна тільки зітхала, мовляв: “Казала ж!”.

Але Іван Петрович робив інакше. Він не бурчав, не ганив. Просто кликав:

— Павле, допоможи мені на хвилинку — дошку подати.

— Павле, а ходи глянь, як я оцю раму зібрав, може, тобі цікаво буде.

— Павле, а не зробимо разом нову лавку біля хвіртки?

І от так, день за днем, він ненав’язливо втягнув зятя в роботу. Павло спочатку “для годиться” стояв поруч, а потім — сам захотів навчитися. Іван Петрович не шкодував похвали:

— Добре зробив. Оце руки маєш!

Минуло кілька місяців — і вже сам Павло ранком перший у майстерні. Почав робити невеличкі вироби: табурети, рамки, потім шафи. Люди в селі дивувалися:

— Це що, наш Павло? Той, що колись з хлопцями біля магазину?

А Іван Петрович тільки посміхався:

— Та наш, але тепер — майстер.

З кожним роком Павло ставав усе спокійніший, серйозніший. Купили з Ілоною власну хату, завели господарство, народили сина. А коли Іван Петрович захворів, саме Павло день і ніч біля нього сидів.

Одного вечора, вже перед смертю, Іван Петрович покликав його до себе й сказав:

— Павле, ти пам’ятаєш, як я сказав Ілоні, що ми тебе не будемо ганьбити, а будемо любити?

— Пам’ятаю, — кивнув Павло.

— От бачиш… Я не зятя знайшов у житті, а сина.

І ті слова Павло запам’ятав на все життя.

Бо, як потім казала Ілона:

— Тато не силою виховав Павла, а любов’ю.

Іноді не треба когось “ламати” чи “перевиховувати”.

Достатньо просто повірити в людину. І любов сама зробить решту. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.