Мене звати Михайло, мені 45 років. Нещодавно я повернувся з Канади, де прожив 20років. Там у мене налагоджене життя, родина, кар’єра. Але вже кілька років мені не давала спокою думка, що я маю придбати собі в рідному селі будинок. Я не впевнений, чи колись буду в ньому жити, але так, щоб було куди повернутися, і щоб на чужині бути впевненим, що у тебе є свій дім.
Цього року влітку я приїхав, щоб купити будинок. Приглянув гарний, великий дім. Але коли ступив на рідну землю – передумав.
Моєї бабусі не стало давно, більше 15 років тому. Останні свої роки вона жила у мого дядька, молодшого бабусиного сина. Її будинок стояв на схилі гори, саме там виросли всі її сини, з цього будинку везли мого дідуся в останню путь.
Колись будинок був оточений сусідськими будинками, але поступово хтось роз’їхався, когось не стало і маленький будинок моєї бабусі залишився один на цьому пагорбі в оточенні напівзгнилих стовпів від зборів сусідів, з боку гори все ближче підступає молодий ліс, років через десять він накриє і колишній бабусин двір.
З цим будинком у мене пов’язано безліч спогадів якщо зібрати всі ці нитки спогадів воєдино то вийде моє сільське дитинство. В моїй пам’яті назавжди залишиться скрип хвіртки, запах квітів в її будинку, смачний чай і фірмові бабусині млинці.
Приїхавши, я зупинився у родичів, а коли проходив повз рідну місцину, на мене сиротливо дивився будинок мого дитинства – бабусин будинок. І тут я відчув, що старенький будинок як раніше кликав мене.
– Я зараз, я швидко, тільки подивлюся – тільки і зміг я сказати дружині.
Дружина залишилася в машині а я пішов нагору, як ходив я сюди років двадцять тому. Кожен крок ставав важчим, спогади про бабусю все більше мене охоплювали. Крок ще крок, рипнула похилена хвіртка, бабусю, ось він я, прийшов…
Двір заростав полином, будинок постарів без своєї господині, почорнів і здається трохи пригнувся до землі. Я опустився на ганок, звідси добре видно селище.
Я не зміг більше стримуватися, дав волю емоціям, я знову відчув себе маленьким хлопчиком… Час не щадить нічого в цьому світі – немає давно моєї бабусі, як і немає інших речей, є тільки моя пам’ять. Пам’ять про рідних і близьких і немає в світі нічого дорожчого за неї.
Я прийняв рішення купити у дядька цей будинок. Він довго вагався, але я запропонував йому таку суму, що він погодився.
Єдиною, хто мене не зрозумів, була моя дружина. Вона не могла збагнути, навіщо мені цей напіврозвалений старий будинок, адже ми приїхали за зовсім іншим. Я так і не зміг їй пояснити, що купив не дім, а пам’ять, а це дорогого коштує…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
