Коли ми з Михайлом одружилися, після того стали жити в його мами й тата.
Мій чоловік у своїх батьків був єдиний син, і мають вони чималий будинок, місця вистачало для всіх.
Вони сама просили, щоб ми залишилися жити у них, сказали, що це буде велике щастя для них, адже вони не хочуть жити самі на старості років.
Зі свекрами, щиро кажучи, мені дуже пощастило в житті, але я це зрозуміла лише згодом, коли минуло чимало часу.
Спочатку у нас все добре було, а потім народилася донечка.
Дідусь з бабусею мені в усьому допомагали, чим могли, вони дуже любили онучку.
Коли наша Оленка пішла в садочок, я вийшла на роботу.
За цей час чоловік дуже змінився, вже не радів так сімейному життю, був холодний до мене, менше цікавився дитиною, я не впізнавала тієї доброї та турботливої людини, за яку вийшла заміж.
Коли я поверталася додому з важкими сумками, адже заходила в магазин за продуктами – мене зустрічав свекор, бо шкодував мене, щоб я не носила важкого.
Я була безмежно вдячна йому, але мені так хотілося, щоб це робив мій чоловік, щоб саме він турбувався про мене, а не його батьки, але Михайло у цей час спокійно собі дивився вдома телевізор.
А потім мені, дуже несподівано, запропонували роботу за кордоном, але потрібно було їхати аж в Португалію.
Я довго думала, багато вагалася, адже не знала, як краще зробити, адже це був чудовий шанс для мене отримати гарну посаду і дуже високу зарплату.
Тоді до мене підійшла свекруха, вона сказала, що поговорили з батьком, з моїм свекром, і вирішили, що якщо я захочу їхати працювати за кордон, то вони будуть сидіти з онучкою, гарно доглядатимуть за нею, а я можу бути спокійна.
Михайло вже давно думав розлучитися зі мною і його батьки це добре бачили, хоча він поки нікому не говорив.
Але жив своїм життям, зустрічався з іншою.
Я знаю, що батьки Михайла люди дуже добрі та відповідальні, тому прийняла рішення їхати.
5 років я жила і працювала в Португалії, знайшла там свою долю.
Ми купили квартиру, я назбирала багато грошей, загалом життя влаштувала добре дуже, на що навіть сподіватися не могла.
А потім повернулася в Україну, щоб забрати свою донечку до себе, адже чекала на синочка і вже збиралася залишати роботу, щоб сидіти вдома, а доньку влаштувати на навчання.
З другим чоловіком мені дуже пощастило, він прийняв мою дитину, як свою рідну доньку.
Відтоді кожне Різдво та Великдень я приїжджаю до своїх колишніх свекрів, вони моя родина, я люблю і шаную цих людей.
Дякуючи їм я влаштувала своє життя і маю гарну долю.
Не зважаючи на те, що наше життя з їх сином не склалося, вони поставилися до мене по-людськи і від онучки не відмовилися.
Вони моя родина, я зараз дуже допомагаю їм, вони мені наче рідні тато й мама, моя донечка просто обожнює їх і ми ніколи їх не залишимо.
Маю можливість гарну і грошей багато, а все завдяки колишнім свекрам.
І трапляються в житті люди такі в житті, я досі не можу повірити, що в мене такі свекри.
От як можна залишити таких людей? Хіба не я маю доглядати на старості років?
От тільки я зараз за кордоном.
Як зробити так, щоб не жити далеко від них і допомагати моїм колишнім свекрам?
Фото ілюстративне.
