Так склалося моє життя, що в Португалії я працюю вже 10 років.
Жили ми з чоловіком та двома дітьми в селі, доньки з чоловіками та дітьми окремо, а ми з Андрієм з мамою його.
Жили непогано, хоча заможною наша родина ніколи не була, але якось і не тягнулися ми до тих грошей, особливо, бо не знали багатого життя.
Згодом не стало свекрухи, ми з Андрієм залишилися в її хаті жити самі, а потім чоловік вирішив зробити там ремонт.
Грошей не було наймати працівників, купували лише матеріали, на які вистачало грошей, ремонт робив сам Андрій.
Він постійно був втомлений, хоча я допомагала йому чим могла, а потім його не стало, на жаль.
Я залишилася сама.
Дуже важко було мені одній сидіти в чотирьох стінах, не могла звикнути до втрати і вирішила поїду на кордон на заробітки.
Я думала, що буду багато працювати і не буде часу на недобрі думки, та й дітям зможу допомогти, бо їм дуже непросто живеться також, а в селі заробітки невеликі, та й онукам допоможу.
Поїхала я в Португалію, там моя кума працювала, обіцяла допомогти влаштуватися, дякувати їй, таки втримала обіцянку.
Стараннями Оксани, ми мені непогану роботі знайшли і я стала жити в кімнаті невеличкій, а працювали ми на складах.
Робота, звісно, нелегка для жінки, та я сама з села, звикла багато працювати.
Загалом влаштувалася непогано і дуже за ці роки своїм дітям допомогла, вони не могли надякуватися.
Доньки і зяті не могли надякуватися мені за допомогу, я раділа, що вони цінують мою працю.
А нещодавно, майже рік тому, до мене стала проситися одна жінка з села, ми колись з нею дружили в молодості. Сказала, що її залишив чоловік, важко їй з дитиною, просила допомогти влаштуватися, бо не знає де брати гроші на життя.
Я згадала, коли сама так до куми просилася і вирішила їй допомогти.
З переїздом проблем не було, бо українців зараз в Європі гарно приймають, а через тиждень Світлана з дитиною вже у мене була. Я їх поселила у своїй кімнаті.
Плату з них не брала, сама їм купувала продукти, адже розуміла, що вони в складній ситуації.
Найшла Світлані роботу і у свої вихідні дні старалася сидіти з її дитиною сама, щоб вона могла працювати і заробляти собі на життя.
А згодом Світлана таки непогано стала на ноги, знайшла друзів, волонтерів і вже навчилася раду давати сама собі.
А потім знайшла чоловіка, він теж українець, на заробітках давно був за кордоном, вже має квартиру свою, розлучився з дружиною рік тому, а тепер покликав Світлану жити до себе.
Світлана пішла влаштовувати своє життя, а я з полегшенням зітхнула, адже так довго про них турбувалася, що просто дійсно втомилася, та й, щиро кажучи, чимало грошей витратила на них за цей час, а могла їх своїм дітям відсилати.
А потім я занедужала, потрапила до лікарні, важко було.
Стала я Світлані телефонувати, щоб пішла до мене на квартиру, принесла мені речі необхідні і ще попросила її піти в аптеку і купити дещо необхідне мені.
Та вона відмовила, сказала, що з Сергієм збираються в кафе, моє прохання зовсім не на часі і вона нічим мені не може допомогти. Сказала, що дуже поспішає і поклала телефон.
Я засмутилася і дуже розчарувалася в ній. Тоді я набрала свою куму, вона швиденько все зробила і приїхала до мене.
Світлана, за весь час, що я була в лікарні, жодного разу не зателефонувала мені, не поцікавилася, як я себе почуваю.
Коли доньки дізналися, відразу стали кликати мене додому, коли я одужала.
Сказали, що хватить мені тих заробітків, я й так дуже їм допомогла.
Діти сказали, що вони вже багато грошей відклали, не витрачали всі. І для мене відкладено 7 тисяч євро, тому заощаджень вистачить на всіх.
Я й правду втомилася, послухала дітей і повернулася додому.
Зараз і вдома їм допомагаю, ми добре живемо. Та й в Україні так добре мені, що й не передати, Батьківщина все таки є Батьківщина, рідна земля.
А тиждень тому Світлана мені подзвонила. Сказала, що вигнав Сергій.
Тепер вона з дитиною залишилася просто неба і просила мене, щоб я своїм знайомим зателефонувала, щоб вони приютили її і допомогли, адже я багато людей знаю в Португалії.
А сказала, що не хочу людей турбувати, у них може часу на неї не знайтися, та й в мене вже часу на неї немає.
Світлана розплакалася, а я поклала телефон.
А зараз мене совість картає щодня. Як вона там? Шкода її? Там же й дитина – 14 років.
Так і хочеться подзвонити їй? Чи вірно я зробила, що відвернулася від неї у важку хвилину? Ну що тепер робити?
Вона ж з дитям на чужині. Можливо, варто їй допомогти?
Фото ілюстративне.
