А от слів своїх, звісно, ніхто й не дотримав, – говорить Ольга, – я все життя тут прожила, стільки сил вклала і в будинок, і в ділянку оцю, що й словами не передати, важко навіть говорити про це, навіть згадувати не хочеться. А тепер продати його просто так? Або віддати половину вартості грошима? Звідки зараз у мене з чоловіком такі кошти? Ми ж з анатолієм в селі живемо, своїм лише господарством та землею, нам таких грошей ще довго не наскладати, якщо взагалі таке можливо, а тут вони потрібні відразу, щоб все за один раз дати.
Ользі ось скоро виповниться 48 років, вона заміжня, має двох дорослих дітей.
Після закінчення навчання в школі вона вступила навчатися до медичного училища, а після цього працювати повернулася в своє ж село, фельдшером працює ітам й зараз.
– Ми з Анатолієм пробували окремо жити, – згадує жінка, – він у мене без батьків, без рідні, на жаль, з дитячого будинку мій чоловік. А коли моя сестра Людмила школу закінчила і в місто виїхала, мама нас з Анатолієм сама покликала жити до себе: сказала, що зараз одній жінці в селі непросто жити, адже роботи багато, господарство чимале, та й будинок великий у неї, без чоловіка дуже важко впоратися з усім самій.
Людмилою звуть молодшу сестру Ольги, між сестрами 9 років різниці в роках, а в світогляді та способі життя – ціла прірва між сестрами, виходить.
– Ні за що в село не повернуся, – сказала Людмила вступивши на навчання до інституту в обласному центрі, – всі зусилля докладу до того, аби гарно прилаштуюся та закріплюся в великому місті, адже лише тут мене хороше майбутнє чекає.
А от Ольга таки залишилася жити в селі, в мами, та й звикла до такого життя, вона до міста, ніколи, особливо й не тягнулася.
Мама Ольги з зятем дуже швидко знайшла спільну мову, поважала його та все говорила, що їх хатина і обійстя в надійних руках: зять і прибудову досить таки велику та простору до будинку зробив, і туалет в хаті зробив, і ванну, ще й котла поставив для опалення, щоб грубу не топити цілий день взимку.
– Живемо ми зараз в нашому селі, не гірше, ніж люди живуть в місті, – каже Ольга, – роботи тут у нас, звичайно, більше: і город, і ділянка, і кури, і качки, і овечки у нас. Ще при мамі завели.
Та ось в останні роки мама занедужала, так що й професія Ольгу дуже виручала.
– Людмилі тут нічого не потрібно, – говорила часто мама, вдячна своїй старшій доньці за турботу та догляд за нею, – і очей не показує, і провідати не приїде. Та й так сказати, ви з зятем будинок, вважай, перебудували, так що він по праву ваш. Я все зроблю, що потрібно буде, я папери всі необхідні підпишу, аби це вам лише дісталося.
– Мені нічого тут не потрібно, – завжди говорила Людмила, коли зрідка приїжджала до села, – ти маму доглядаєш – тобі й будинок залишиться, це справедливо буде.
Людмила сама завжди хвалилася, як добре вона в житті влаштувалася: і чоловік міський, і автомобіль свій, і квартира у нього є. Донька у них є, 17 років вже виповнилося зараз дівчинці. В основному по телефону дзвонила Людмила до матері. А тепер.
– Мамо, – зателефонувала сестра, коли вже Ольга збиралася везти маму в місто, щоб підписати дарчу на будинок – не роби так зі мною! Я тобі теж рідна дочка. Мені самій нічого не потрібно від тебе, але у мене дочка росте, онучка твоя. Життя довге та непередбачуване, раптом мене чоловік залишить одну, знайде когось, розлучимося. Де я тоді жити буду? Прошу тебе – подумай добре про свою онуку!
– І мама подумала, – нарікає Ольга, – мовляв, Людмила теж її дочка, має право на хату.
– Людмила, якщо у неї все добре буде, – переконувала мама, ховаючи очі, – все одно сюди не приїде ніколи. Їй село ніколи не подобалося, вона ні за які гроші жити не буде тут. Ну, а коли що. Будете жити разом, ви рідні люди, помиритеся. Діти виростають, розлітаються, мають свої сім’ї, а ви – рідні сестрички, рідніших у вас нікого немає.
– І як мама думала? І чим? – Ольга не може стримати емоцій, – Якщо що – ми з чоловіком і Людмила з нами? На старості років під дахом одним? І совісті немає, не приїхала до мами навіть перед самою останньою миттю, коли я дзвонила її, що мама побачити її дуже хотіла. Навіть не попрощалася з нею.
Сестра Людмила поставила Ользі умову, коли мами не стало: або продають будинок мамин з садибою зараз, або Ольга виплачує їй половину вартості обійстя грошима.
– Донька моя навчається в школі не дуже добре, – пояснила Людмила сестрі, – в інститут на бюджет їй самій ні за що не вступити, гроші потрібно буде платити чималі, а освіту треба отримувати. Будемо вчити її на платному, а це дуже накладно зараз для нас.
– У нас з чоловіком, звісно, є невеличкі заощадження, – каже Ольга, – Ми відкладали синові, щоб він міг почати будуватися. Дочка у нас старша заміж вийшла в райцентр. У її чоловіка квартира є, а сина треба зараз підтримати і допомогти йому з житлом. А тепер що? Віддати все сестрі? За що? Мамин будиночок, який він був, а був він старенький, поки ми великі гроші і багато праці не вклали в нього, копійки тепер би коштував, ми сюди надто багато вклали, а сестра зараз хоче все ділити навпіл.
– По закону треба робити, – твердить Людмила, – я і так не втручалася ніколи, ви все робили на свій розсуд.
– Ми робили з чоловіком все самі, – здивовано говорить Ольга, – поки я за мамою доглядала, та на землі цій так важко працювала, сестра рідна по морях їздила, дочку свою так виховала, що та сама робити нічого не хоче. Не може племінниця вчитися – нічого в інституті робити їй, в коледж нехай йде навчатися, або на роботу влаштовується нехай. Але не так же: сестра хоче бути на висоті і влаштувати своїй доньці легке життя лише за наш рахунок.
Ольга не знає як все зробити вірно. Як можна по закону довести, що вона лише маму доглядала в той час, як сестра собі спокійно жила і розкошувала? Чи можна якось довести, що вони багато грошей вклали в мамине обійстя і воно, по-праву, Ользі з чоловіком лише належить?
Фото ілюстративне.
