Ранок понеділка у мене точно не склався. Вставати довелося рано. Проводила чоловіка у відрядження. Останнім часом у Андрія їх щось дуже багато, але я вже звикла. Тільки помахала йому у вікно рукою, як у двері подзвонили. Відкриваю – і бачу молоду жінку. Я не встигла і рот відкрити, як вона мені сказала: «Добрий день. У мене стосунки з вашим чоловіком».
Такого я точно не очікувала, я буквально остовпіла біля дверей.
– І давно? – здивовано запитала я.
– Давненько. Років зо два! – запросто відповіла гостя.
Я хотіла зачинити перед нею двері, але вона продовжила:
– Зачекайте. Я чоловіка у вас забирати не збираюся. Можна я увійду? Я – Ніна.
Не знаю чому, але я кивнула схвально. Незнайомка увійшла і почала озиратися по сторонах, немов чогось шукала. Потім раптом зупинила погляд на домашніх капцях Андрія.
– Це його? Які затишні! – оцінила вона взуття.
– Так він любить тапочки! До того ж, м’які. Я кожні три місяці йому нові дарую. Ось і крісло його, теж любить м’яке, та ще й подушечку підкладаю, щоб було м’якше. А що? Невже він у вас на табуретці сидів?
– Ось тому я до вас і прийшла. Хотіла подивитися, як Андрій живе. Хочу знати, чи можна вірити його слову. Скажу чесно – у мене він ходив босоніж і запевняв, що це навіть корисно.
Тут вже мені стало дуже цікаво і я почала розпитувати, що ж мій чоловік говорив їй про мене? І Ніна видала таке, що моя нова стрижка встала дибки.
Виявляється, я у нього хворію, ще з дитинства. Вагою я під 100 кг. Добре ще, що сама пересуваюся, а не в колясці. Але хіба таку він може мене залишити? Дізналася, що з ним живемо як чужі люди вже з того самого дня, як він зустрів цю Ніну, що дітей у нас немає і бути не може (а у нас їх двоє).
А ще, Ніна мені повідала, що я ні варити, ні вже тим більше пироги пекти не вмію. Ще я ледащо, яких світ не бачив. І в домі завжди такий бардак, немов тільки що переїхали і так далі.
Ніна розповідала мені все це і одночасно захоплювалася мною. Так і говорила, що я, тобто дружина, як лялечка, що очі у мене великі, що я струнка і маю чудовий вигляд. Не відмовилася і від чаю і тут же помітила, що моя шарлотка смакота, і що в будинку до неможливості затишно.
Ми дружно попили чайку.
І тут я дізналася про чоловіка цю гірку правду. А головне, що Ніні він більше не потрібен, тому як шукала вона для життя людину надійну, а виявилася довірливою і клюнула на його казки.
Загалом, пішла від мене Ніна дуже розчарованою. А на прощання сказала: «Пробачте мене. Більше двері моєї квартири для нього ніколи не відкриються! Якщо б ви знали, як мені набридло чути: дружина дізнається, побачить, здогадається… Він же вічно чогось побоювався, а я вічно підпорядковувалася. Можете мені вірити, я не полізу більше в ваш сад».
Ні, ну чого-чого, а вже цього я в своєму житті не очікувала. І хоча мені було прикро, Ніну мені чогось так шкода стало. Першим моїм бажанням було зібрати речі Андрія і вигнати його назавжди з свого життя. Але я передумала.
Після візиту Ніни я стала мудрішою. Зрозуміла, яка крихка справа – сімейне щастя. Не знаєш, коли і чого чекати. Живеш і не знаєш, що твій, побудований по цеглинці будинок, одного разу хтось запросто може розсипати. Я себе поважаю, і стежити за чоловіком ніколи не буду.
Але всім жінкам, які мають стосунки з одруженим чоловіком, щиро раджу: йдіть до їхніх дружин. Повірте, дізнаєтеся багато новенького. А якщо вже він вас дійсно любить і жити без вас не може, то ми відпустимо – нехай іде. Та хіба ж ми тримаємо своїх чоловіків, якщо навіть не в курсі, що вони роками бігають «наліво»?
Дозволю собі трохи філософії. Ми самі вибираємо собі ролі – бути першою чи другою в житті того чи іншого чоловіка. Ніну я навіть розумію, хотілося їй сім’ї, дітей, щастя. Вона, до речі, розумна жінка – сама все відчула, а потім і посміла переконатися, що не в той монастир постукала. І пішла…
До речі, Андрію я нічого не сказала про гостю. Живемо, як раніше. І він яким був, таким і залишився. Побачимо, що буде далі.
Фото ілюстративне – xurma.
