fbpx
Життєві історії
В подарунок на весілля доньки Михайло підготував тридцять тисяч гривень, зняв з карточки всі свої заощадження. Розумів, що це мізер, адже відколи він поїхав, доньці він не допомагав зовсім. Під’їхав до зали, де голосно заграла музика. Михайло присів на лавку, все думав, як би склалося життя, якби він тоді не зробив тієї помилки. Ні, не чужі вони йому – ні дружина, ні донька, тільки як показатися на очі гостям і зятеві він не знав

Анна була дуже щаслива, коли нарешті побачила на порозі свого дому Михайла. Жінка виростила і вивчила його, не залишила, коли багато років тому не стало батьків. Хто вона йому – лише далека родичка по материнській лінії, а душу вклала, як в рідну дитину, яку не судилося народити.

Поїхав Михайло двадцятирічним, а ось повернувся з сивиною на скронях, якийсь пом’ятий, пошарпаний життям, сумний. Жінка розглядала дрібні зморшки навколо його очей і все хитала головою.

– Що ж поробиш, життя нікого не шкодує, – виправдовувався Михайло.

– Синку, ти подзвони, чекають напевно, – нагадала Анна.

Михайло на хвилинку призадумався, а потім таки підійшов до телефону і набрав знайомий номер. Слухавку тут же знімають і молодий, приємний жіночий голос каже:

– Алло?

– Мені Наталю Ігорівну.

– Хто її питає? – щось рідне прослизає в цьому голосі, невже дочка? Їй вже двадцять, а він навіть жодного разу не бачив її, тільки в колисці…

– Можна мені почути Наталю…

У слухавці повисла тиша, чути швидкі кроки, нарешті жінка бере слухавку.

– Михайле, ти?

– Так, я, здрастуй…

Двадцять років тому він, тоді ще молодий хлопець, закохався в медсестру, яка приходила до матері, коли та сильно захворіла. Через рік зіграли весілля, Михайло тоді влаштувався на роботу в школу за фахом, зайнятість була невелика, у вільний час він лежав з книжкою віршів на дивані і декламував улюблені уривки.

Наталка спочатку слухала його, захоплювалася, готуючи, прибираючи і займаючись ночами – вона мріяла поступити в університет. А через два роки народилася дочка – Настя.

Злякавшись труднощів і проблем, що раптом навалилися, чоловік втік, першим же поїздом до столиці. Записка – вирваний лист з книги з його улюбленим віршем, був підписаний його нерівним почерком: «Пробач, якщо зможеш…».

І ось, через двадцять років, він отримує запрошення на весілля дочки…

– Значить приїхав? – запитує Наталя. – Приходь, ми тебе чекаємо. Весілля сьогодні.

***

Михайло розгублено поправляє піджак, а Анна дивиться на нього і бурчить:

– Ось Наталя – завідувачка в жіночій консультації, а ти хто?

Чоловік знизує плечима.

– От мав би зараз і дружину, і доньку дорослу. А так…

– Видно доля така, – відвертається чоловік, як же мати права, ось ці б слова та раніше, знати б все наперед, що року полетять так швидко, немов їх і не було зовсім, зараз він повернеться в їхню затишну однокімнатну квартиру до дружини і однорічної донечки, але, нічого уже не повернеш.

В подарунок для доньки Михайло підготував тридцять тисяч гривень, зняв з карточки всі свої заощадження. Розумів, що це мізер, адже відколи він поїхав, доньці він не допомагав зовсім.

Пройшло ще кілька годин, ось і кафе, біля дверей юрмляться молоді люди, сміються, обговорюють щось. Чоловік ходить віддалік, в нерішучості, всередині все тремтить. Як його зустрінуть після всього, що він накоїв?

Двері в кафе знову відкривається, виходить наречена, поруч з нею йде молода, але все така ж прекрасна Наталя, роки пішли їй тільки на користь, немов яскрава квітка розкрилася її краса, Михайло був зачарований, не в силах сказати ні слова. Дочка – ну вилита копія його, і волосся, і погляд, і очі… треба ж.

«Моя донька! У мене є дочка! – крутиться у нього в голові».

Підійшов і звідкись здалеку почув:

– Михайле здрастуй! Знайомся, дочка твоя Анастасія.

На обличчі дівчини з’явився рум’янець, батько злякано перевів очі і подумав, який же жалюгідний він в цей момент. Боягуз, однозначно, боягуз, втік, залишив, і не відповідав всі ці роки.

Михайло зробив крок вперед і несміливо привітав Настю.

– Ходімо до гостей, – промовила Наталя, витираючи сльози.

Поступово зайшли і інші гості, голосно заграла музика. Михайло присів на лавку, все думав, як би склалося життя, якби він тоді не зробив тієї помилки. Ні, не чужі вони йому, тільки як показатися на очі гостям і чоловікові Насті він не знав…

– Тату, ходімо – почув він, підняв голову, поруч з донькою стояв її чоловік, такий же юний, великі очі його дивилися привітно. – Все буде добре…

Михайло на мить і сам повірив, що все ще може бути добре.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page