Цей Великдень міг би бути щасливим і радісним, адже у Лесі 19 квітня день народження – сорок п’ять років. Колись вона планувала провести цей день в колі рідних. А вийшло так, що в хаті залишилися двоє – Леся і її семирічний Василько, молодший син.
В п’ятницю Леся спекла паски і розплакалася. Пасочки цього року вийшли чудовими, жінка напекла їх традиційно багато. Пекла за бабусиним рецептом, який передається з покоління в покоління. Так паску пекла бабуся, так пекла її мама, а тепер прийшла черга Лесі. І хоч рецепт вона знала напам’ять з дитинства, все ж зателефонувала мамі, наче щось призабула. Мама через вайбер намагалася максимально пригадати всі тонкощі, тішилася, що донька питає її поради. В очах обох жінок були сльози – одна сумувала в Україні, інша – в далекій Італії.
Мама поїхала на заробітки ще сім років тому, відколи, як не стало батька. Щороку, на Великдень вона поверталася на кілька днів додому, щоб разом з рідними дітьми і внуками відсвяткувати. Але не цього року, коли біда змусила всіх людей закритися в своїх оселях і закрити кордони. Того, що сталося, ніхто не очікував, але Великдень 2020 року люди запам’ятають надовго.
Дивлячись на рум’яні пасочки, які вийшли, як з картинки, жінка почала плакати – їсти їх буде нікому. Згадала, як завжди пекла маленьку, найкращу пасочку своєму старшому синочку, Андрію. Як він чекав на неї, допомагав прикрашати, а потім клав в свій окремий маленький кошик і гордо сам ніс до церкви. Андрійко вже виріс, поступив на навчання до Польщі, два роки вже там вчиться – тішить успіхами свою матусю. Додому приїхати не встиг, на сімейній раді вирішили, що буде краще, якщо Андрій залишиться в Польщі.
Чоловік Лесі, Тарас, вже три роки, як залишив роботу і поїхав в Іспанію шукати кращої долі. Додому теж не встиг повернутися, тому залишився на чужині. Є у Лесі і рідна сестра, яка вже двадцять років з родиною живе в Канаді, приїжджають дуже рідко. Колись, в дитинстві, вони були наче нерозлийвода, але доля розвела їх по різних куточках світу.
Добре, що хоч поруч Василько. Леся народила його, коли жінці було тридцять вісім, а старшому Андрійкові минуло тринадцять. Не вагалася жодної хвилини, відразу вирішила народжувати. Тепер має радість в домі – Василько скучати мамі не дає. Та й коли є турбуватися про кого, завжди легше жити.
Леся дуже любила батька, але страшна хвороба забрала його сім років тому. Батько був для неї авторитетом. Згадала і гаряча сльоза покотилася по її щоці. Запалила в хаті свічку – помолилася за душу батька. Знову глянула на паски – що з ними робити? І тут згадала Леся про тітку Марусю. Старенькій вже за вісімдесят, вона давно вже самотньо живе на краю села. Від цієї думки Леся наче ожила, схопила найкращу паску і побігла в бік лісу. Жінка сиділа під хатою, грілася на весняному сонечку.
– Тітко Марусю, візьміть пасочку. От я напекла, а їсти ж то нікому.
Бабуся встала, привіталася, взяла пасочку. Було видно, як по її змощеному, але світлому обличчі скотилася сльоза вдячності. Не зважаючи ні на що, Великдень таки буде, допоки в людських серцях живе любов і надія…
Автор Олеся Біла
Фото ілюстративне – shitalnya.ru.
