fbpx
Життєві історії
В останній місяць літа Надія ступила на батьківський поріг. Хоч на душі кішки шкребли, але вона, як горобець, впурхнула в хату. Підійшла до мами, обняла тата. Потім ледь не скинула з ніг на радощах сестру. Тоді підвела очі на її чоловіка, його бачила вперше. І ледь не втратила мову. Думки відразу, як п’явки проникли: «Красень, куди Петькові, куди іншим. Чому не мій?» Сестра поки не збагнула, що то підкралася її бiда

В останній місяць літа Надія ступила на батьківський поріг. Хоч на душі кішки шкребли, але вона, як горобець, впурхнула в хату. Підійшла до мами, обняла тата. Потім ледь не скинула з ніг на радощах сестру. Тоді підвела очі на її чоловіка, його бачила вперше. І ледь не втратила мову. Думки відразу, як п’явки проникли: «Красень, куди Петькові, куди іншим. Чому не мій?» Сестра поки не збагнула, що то підкралася її бiда

Пройшло 20 літ, а близькі люди так і не примирилися За матеріалами Вісник К

Стара Ганнуся переглядала фото своїх доньок. Ось вони в дитинстві: одна білява, схожа на неї, а інша чорнява – геть як її Василь. На іншій світлині вони вже дівочки. Старшенька Людмила була батьковою дитиною. Чоловік любив її, бо схожа на дружину. А молодша Надія – то вже мамина доця, хоч і в татову родину вдалася. «А на цих фото вони вже й самі мами… І зовсім чужі одна одній… Чи зійдуться колись в моїй хаті разом?» – подумала жінка і краєм хустки витерла сльозу, що, мов вранішня роса, забриніла в кутику її голубих очей.

…Ганна та Василь були парою хоч куди: все село зійшлося подивитися на їхнє весілля. «Вродлива біловолоса дівчина та чорненький хлопець – одне одного варті, – казали сільські пліткарки, – а які ж то діти в них гарні будуть». І таки вродою Бог дівчат не обділив. Хоч хотів Василь сина, але коли народилася друга дівчинка, заспокоївся: аби доля гарно стелилася. І все жартував: «Тепер я, як на клумбі. Один будячок серед квіточок».

А ті квіточки і справді чим дорослішими ставали, тим більше наливалися, як достигле осіннє яблуко, і соком, і вродою.

…Людмила – висока, з довгим білим волоссям, яке збирала в пучок, з голубими очима, привітна і поміркована. Надійка – з чорною густою косою, що аж виблискувала на сонці, вертка, як дзига, а усмішка, здавалося, не сходить з її обличчя і уві сні. Оскільки різниця у віці між сестрами тільки у два роки, то вони і на танці разом бігали, і секретами ділилися. Після закінчення школи Людка подалася до педагогічного вузу, а Надька, пізніше, – на економічний факультет. При цьому мовила: «Втовкмачувати в голови дітям «два плюс два» чи теорему Піфагора – не для мене. Краще я буду гроші заробляти і думати, як їх примножувати».

…Після закінчення навчального закладу Людмилу направили на роботу у невелике місто. І там вона зустріла його… Це було кохання з першого погляду. Хлопець аж знітився від пильного погляду білявки. Андрій також перший рік, як прийшов трудитися в цю школу. Батьки його педагоги, тож переконали, щоб він обрав освітянську ниву. Рік охiв-ахiв, чаювань – і Людмила з Андрієм пішли до загсу. Весілля відгуляли в тому ж місті, де працювали, у місцевому кафе. Приїхали найближчі родичі нареченої та нареченого. Не встигла до сестри лишень Надька – вона якраз практикувала на одному з підприємств. Тож відправила тільки телеграму: «Вітаю. Рада. Поцілуй за мене молодого! Мабуть, гарненький, сестричко?» Людка цмокнула Андрія і мовила: «То сестра попросила. Не може наша прилетіти на весілля».

…А вона вже закрутила голову підтоптаному головному бухгалтеру, який якраз розлучився з дружиною. Не через Надьку. Таких у нього було ого-го скільки. А вона думала, що Петько (перед людьми, звісно, Петро Петрович) шаленіє від погляду її карих очей. Тож з головою поринула, де більше слухали вуха, ніж оцінював розум. Практика скінчилася. А Петро Петрович так і не покликав Надєньку, як він її називав, заміж. Бо на горизонті з’явилася інша – на постійне місце роботи помічника бухгалтера прийшла Альонушка. Надія спакувала чемодани, Петько провів її до поїзда і, мовивши «созвонимся», помахав рукою… Надія вже у вагоні витерла сльози, бо знала, що то їхня остання зустріч.

…Відтоді вона вирішила: треба боротися за своє щастя, йти, як кажуть, до кінця, хай би хто не стояв на дорозі. «Подруга? Запросто заберуть. Одногрупниця? Не перепона. А якби сестра?..» – і схаменулася від думок, адже вона в душі раділа, що незабаром зустрінеться з рідними.

«Ти – вoгoнь, ти стихія, ти гроза»

…В останній місяць літа Надія ступила на батьківський поріг. Хоч на душі кішки шкребли, але вона, як горобець, впурхнула в хату.

Застілля тривало з обіду до вечора. Батьки раділи, сестри жартували. Людка менше, а от Надька щебетала без упину. Оскільки її посадовили поряд з Андрієм, то чим більше вона випивала. Він ніяковів, а потім подивився в її очі. Такого погляду вона ще не зустрічала.

Була ніч. Батьки похропували у своїй кімнаті, спала і Людка, бо від випитого розболілася голова. А невгамовна Надька погодилася прибрати кухню. Постоявши на вулиці, до неї прийшов і Андрій. Допоміг впоратися з хатніми клопотами. А потім відверто мовив: «Давай пройдемося до річки. Скільки не просив Люду, не хоче. А я так люблю, коли зорі відбиваються вночі у воді – студентська звичка дивитися у походах на воду».

…Помандрували босоніж. Надька прихопила покривало. Холодні краплі роси поколювали в ступні, а їм не холодно. Андрій тopкнyвся гарячою долонею до руки дівчини.

Вони довго сиділи біля річки, тримаючи один одного в обіймах. Оговтавшись, навіть скупалися.

– Що будемо робити? – мовила стиха.

– Як раніше не буде точно. Давай поїдемо, втечемо. Ти – вогонь, ти стихія, ти гроза. Мені таку треба. А вона добра, зрозуміє…

…На ранок, коли Людмила прокинулася, Андрія поруч не було. Не було в іншій спальні й сестри. Тільки записка у вітальні: «Прости. Не шукайте. Облаштуємося – дамо знати. Може, колись вибачите. Тільки не проклинайте…»

***

…Двадцять літ позаду. А Людмила і досі не може простити свою непутящу зрадливу сестрицю. «Сестриця-вовчиця», – називає її при матері. А потім і сама подалася в інше місто. Там через п’ять літ вийшла заміж, хоча своє перше кохання до цих пір забути не може.

…У Андрія з Надькою – власний бізнес. Економічний факультет і бухгалтерський досвід таки став їй у пригоді, і вони займаються підприємництвом – продають дорогий посуд та побутову техніку, яку привозять в Україну з-за кордону. З їхньої любові народилося двоє дітей – син і донька. Здавалося б, усі щасливі… От тільки разом дві сестри у батьківському домі ще не з’їжджалися – гостюють окремо. А мати так хоче побачити дружну родину…

Тетяна ХУТІРСЬКА,

Хмельницька область

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

facebook