Сила слова «Люблю»…
Слово «Люблю» допомогла зрозуміти мені баба Дуся. Коли вона з п’ятирічним онуком Павликом переїхала в наш будинок, було відразу видно – бабуся, старого ще гарту, справжня. Вона ніби й чужа тобі, а подивишся, і щось рідне в ній помічаєш. Та я б і не звернула на них уваги, якби не поведінка малого Павлика. За матеріалами
Коли я ввечері поверталася додому, вони часто гуляли, і було видно, що Павлик поводить себе дивно, особливо з урахуванням його віку. Так, гіперактивність, капризи, а й ще щось, в ході, в погляді спідлоба. Таких дітей зараз стає все більше.
Одного разу я не витримала. Онук галасував, розмахував ручками, сперечався з бабусею, а вона намагалася його обійняти. У надії, що Павлик зверне увагу на сувору тітку в окулярах, я підійшла, і вже хотіла втрутитися, як почула слова баби Дусі:
– Павлику, синку, я тебе дуже люблю. І буду завжди любити.
Вона намагалася його обійняти, і повторювала тільки ці слова. Павлик заспокоївся. Я порилася в сумці, знайшла там жуйку, пригостила його. Він пробурчав низько, уривчасто:
– Спасибі…
Тоді ми і познайомилися. Якщо зараз на землі існують святі, то одну з них я знаю. Це баба Дуся. Пізніше я зрозуміла, що і у мене в житті були моменти, коли мені хотілося б стати на хвилинку Павликом. Тільки для того, щоб така баба Дуся пригорнула мене, і сказала:
– Онучко, я тебе люблю, і буду завжди любити! Незважаючи на те, що ти сама, зараза така, накоїш справ, а потім тобі погано від цього. Але я тебе люблю!
Чесно, але мені б так полегшало!
В один з весняних днів, після Великодня, баба Дуся запросила мене в гості. Напевно, її немокоїла моя надмірна худорлявість, і вона хотіла, щоб я доїла паски, яйця, і пиріжки. І холодець. А може їй просто захотілося виговоритися.
Павлик грався в кімнаті, а ми сиділи на кухні, і баба Дуся розповіла, що її дочка Світлана стала матір’ю Павлика пізно, а через якийсь час стало зрозуміло, що він не такий, як інші діти. Дуже не такий. Старший син Світлани невдоволено реагував на Павлика, який, як трохи підріс, то почав заважати, псувати щось, ламати.
– Грошей багато віддали, – говорила баба Дуся, – так толку мало, сказали про проблеми при народженні, кисню там не вистачило, ще щось … Тягали вони його, тягали … а потім сперечатися всі стали вдома.
Бачу, що зайвий для них Павлик, так я їм запропонувала віддати мені його, поки топчу ряст на цім світі. Він хоч і кpичить на мене, але зі мною йому краще. Я у відповідь галасувати не вмію. Взагалі не підвищую голос на нього, як Свєтка …
Йому в школу в цьому році, дуже я хочу, щоб він в школу пішов. Мою квартиру вони продали, у мене велика була, а нам цю купили … Зате грошей вистачає …
Забігаючи вперед, скажу, що в школі Павлик відучився два роки, і, з урахуванням його стану, цілком непогано відучився. Далі, домашнє навчання.
А тоді я запропонувала всі свої знайомства, і знайомства знайомих, і клубок зв’язків, включаючи головного лікаря дитячого відділення …
– Ні, не говори так. Не віддам я його туди. Я краще молитися буду, і любити його. Коли я маленькою була, у нас в селі жив хлопчик такий, поводився ще гірше. Але мати його любила, і він видужав. На все воля Божа, дитинко.
Пішла я від неї пригніченою. Мені було шкода, і її, і Павлика.
Тепер її на вулиці бачу рідко, а з Павликом регулярно зустрічаюся в магазині. Ні, він не став зовсім здоровим, але … Я чомусь вірю тепер бабі Дусі. Вірю в чудо слова «любов».
Але без її «люблю» – все було б набагато складніше …
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
