Будинок Стефанії стояв на краю села, і давно вже перестав бути тим домом, де чути сміх і радість. Він став порожнім і самотнім, мовчазним свідком часу, що минув. Ніхто не міг точно сказати, скільки років жінка живе тут одна. Але здається, що це тривало цілу вічність.
І коли зими ставали суворими, сніг замітав всі дороги, а село накривала тиша, Стефанію часом не бачив ніхто тижнями. І, чесно кажучи, її справи цікавили вже не так багато людей.
Декілька разів на рік голова села відправляв кого-небудь з молодших мешканців перевірити, як там у бабусі Стефанії справи, чи не потрібно їй чогось. Стефанії завжди було незручно просити допомогу, тому вона радше мовчала, чим говорила про те, що їй важко.
Вона лише просила заготувати дрова на зиму. А коли хтось до неї приходив, завжди пригощала чимось смачним: сушеними ягодами, грибами або чаєм з ароматних трав. Це були маленькі радощі для неї – можливість хоч якось дати іншим щось хороше, навіть якщо це було всього лише кілька грибочків.
Довгими зимовими вечорами вона часто сиділа в кріслі перед вікном, молилася, просячи Бога лише про одне: «Щоб хоч раз ще побачити сина». Єдиного сина, який виїхав за кордон багато років тому.
Максим поїхав у Канаду ще двадцять років тому. Вісімнадцятирічний хлопець, з надією на краще майбутнє, залишив рідну землю і маму. Він писав листи, іноді висилав гроші, але повернутися додому чомусь не зміг.
Обіцяв щоразу, що наступного року приїде, але обіцянки залишалися лише словами, і Стефанії нічого не залишалося, як чекати. Максим був її надією, адже чоловіка давно не стало. Важка робота забрала його рано, і Стефанії довелося виховувати сина самотужки. Вона не жалкувала за тим, що зробила все для нього, але, зізнатися, душа матері боліла через те, що син далеко у світах.
Крім Максима, була в Стефанії і ще одна важлива людина – її прийомна дочка, Тетяна. Тетяна прийшла до Стефанії маленькою дівчинкою після того, як її батьків не стало. Стефанія, хоча й не була її рідною матір’ю, полюбила Тетяну, як свою власну.
Дівчинка була спокійною, розумною, але життя у прийомній сім’ї не принесло їй великого щастя. Пізніше Тетяна поїхала з села, закінчила університет, вийшла заміж, але, на жаль, її шлюб не склався. І, як чула Стефанія від людей, чоловік не був у неї добрим.
Але Тетяна не повернулася додому. Після розлучення вона поїхала за кордон, і вже давно не було звісток від неї.
Стефанія часто думала про свою Тетяну, переживала за неї, але як і у випадку з сином, нічого не могла вдіяти, бо діти виросли і розлетілися хто куди.
І ось, у одну з січневих холодних зимових субот, Стефанія вирішила піти в село за продуктами. Вона вже одягалася, коли раптом почула звук автомобіля на подвір’ї. Вона поглянула через вікно і побачила, як до її дому під’їхала машина.
На порозі з’явився чоловік середнього віку, з сивиною на скронях, і молода жінка, яка усміхалася, наче сонце. Це були Максим і його дружина.
– Мамо, я приїхав! – Максим міцно обійняв стареньку, а Стефанія стояла, дивилася на них і плакала. Сльози покотилися по її щоках від щастя. Їй здавалося, що це все – просто сон.
– Запрошуй нас до хати, – лагідно сказав Максим. – Я нарешті привіз свою наречену, хочеш познайомитися?
У Стефанії не було слів. Це було так несподівано, що серце її вискакувало, адже у заморській нареченій сина вона впізнала свою Тетяну.
Виявляється, Максим був закоханий у Тетяну ще з дитинства. Коли дізнався, що особисте життя у Тетяни не склалося, він знайшов її через соціальні мережі. Тетяна відповіла йому взаємністю, і вони почали листуватися, а потім вирішили бути разом.
Тепер, після стількох років розлуки, Максим і Тетяна повернулися додому, щоб почати нове життя разом. І найголовніше для Стефанії – це було те, що її син повернувся, і вона знову могла його обійняти. Це було більше, ніж щастя, це був найкращий день у її житті.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
