Ще молодим я зустрічався з чарівною дівчиною на ім’я Софія. Наше знайомство відбулося, коли ми ще навчалися у дев’ятому класі середньої школи.
Це було моє перше, справжнє юнацьке захоплення.
Але поки я навчався далеко від дому, Софія не витримала очікування і вийшла заміж.
Її обранцем став мій добрий приятель, Вадим.
Після повернення додому мене охопило глибоке розчарування.
Я не мав жодного бажання бачити ні її, ні того, кого я колись вважав другом.
Наше містечко було невеликим, і уникнути зустрічей із ними обома було практично неможливо.
Тоді я вирішив, що маю поїхати. Куди саме — я ще не знав.
Саме в цей момент мій давній товариш, Гліб, запропонував мені цікаву ідею: поїхати працювати за кордон, а саме — в Норвегію, на велике рибальське судно.
Я подумав: чому б і ні? Я зможу побачити світ, а головне — добре заробити.
Сказано — зроблено. Незабаром я прибув в іншу країну і швидко влаштувався на роботу.
Звичайно, все навколо було новим, хоча мій досвід служби у морському флоті дуже допоміг.
Завдяки цій підготовці я доволі швидко освоїв нову, специфічну спеціальність. Глібу ж не пощастило, він не зміг пристосуватися, і вже через місяць повернувся додому.
Саме там, у Норвегії, на цьому рибопереробному комбінаті, я і зустрів свою майбутню дружину.
Її звали Вікторія. Ця красива, життєрадісна та енергійна дівчина одразу запала мені в душу.
Вона, як і багато хто там, була родом з України і працювала на сортувальному конвеєрі.
Через приблизно три місяці після нашого знайомства ми вирішили одружитися.
Нам надали двотижневу відпустку, і ми поїхали на батьківщину, щоб познайомити одне одного з батьками.
Так почалося моє сімейне життя. Після завершення відпустки ми вдвох повернулися до Норвегії. Однак уже через пів року Вікторія повідомила мені радісну новину: вона чекає дитину.
Працювати на судні їй було вкрай небажано, тому вона повернулася до України, оселившись у своїх батьків. Я ж залишився працювати, щоб забезпечувати сім’ю.
У призначений термін у нас народився син, якого ми назвали Єгором.
Я одразу взяв відпустку і провів цілий місяць вдома.
Ми вирішили придбати власне житло в місті, де мешкали батьки Вікторії.
Ми вважали, що так вона матиме підтримку та допомогу від матері.
Ми купили двокімнатну квартиру і переїхали у свій куточок. На той час фінансових труднощів у нас не було, грошей вистачало.
Моя відпустка закінчилася, і я змушений був повернутися на роботу.
Більшу частину часу я проводив у морі, з’являючись вдома лише раз на шість місяців.
Але я завжди привозив щедрі подарунки для дружини і сина.
Вікторія з Єгором радісно зустрічали мене, і ми чудово, весело проводили мою коротку відпустку.
Минуло десять років. Наше життя тривало, дружина ставала все красивішою, син ріс, а мене поруч не було.
Таке вже життя на заробітках за кордоном, і з цим, здавалося, нічого не поробиш.
Попри тривалу відсутність, я не мав жодних сумнівів у вірності дружини; вона й не давала мені приводу. Принаймні, мені так здавалося.
Проте згодом я почав відчувати якусь холодність у наших стосунках. Я відчував, що Вікторія емоційно віддаляється від мене.
І, нарешті, настав той момент, коли я внутрішньо зрозумів: у моєї дружини є інший.
На нашій роботі працювала молода жінка, яку звали Надія.
Вона мені подобалася як людина, але не більше того. Я ж був одруженим чоловіком, хоча і усвідомлював, що моя дружина має нові стосунки.
Проте з часом я почав помічати на собі зацікавлений погляд Надії. Це було дивно, бо раніше вона була до мене холодна.
Я спілкувався з нею завжди рівно, як і з іншими колегами. Але не приховую, мені було приємно ловити на собі погляд цієї чарівної жінки.
Якось так сталося, що на вихідні я поїхав до найближчого великого міста.
Гуляючи центральними вулицями, я зайшов до кав’ярні і, як мені тоді здалося, абсолютно випадково зустрів Надію.
Побачивши мене, вона зраділа, і ми сіли за один столик.
Ми пили каву, їли тістечка і розмовляли. За якийсь час Надія підвела на мене очі й сказала:
— Андрію, у мене до тебе є незвичайне прохання. Тільки, будь ласка, вислухай мене до кінця. Мені вже тридцять п’ять років. Я жодного разу не була одружена. Ні, звичайно, люди цікаві були, але якось не склалося. Зараз я зовсім сама, у мене немає ні батьків, ні інших родичів, я виховувалася в дитячому будинку.
Я мовчки слухав, не розуміючи, до чого вона веде.
— Я дуже хочу стати мамою. Хочу мати дитину. Допоможи мені в цьому.
Я сидів приголомшений, не знаючи, що їй відповісти.
— Це буде виключно моя дитина, — продовжила вона. — До тебе не буде жодних умов чи претензій. Грошей у мене достатньо, я вже давно придбала власну квартиру у Києві. Незабаром я звільнюся з роботи, і ти про мене більше ніколи не почуєш. А ти хороша людина, і ти мені симпатичний.
Після цих слів вона підвелася і пішла.
Ми зустрілися пізніше того ж вечора, у готелі.
Усе відбулося саме так, як вона й планувала.
Ми повернулися до роботи, де Надія намагалася поводитися так, ніби між нами нічого не сталося.
Я теж ходив сам не свій: пам’ятав про свою дружину, і не знав, як мені поводитися з Надією.
Перед моєю черговою відпусткою Надія звільнилася і поїхала, навіть не попрощавшись зі мною особисто.
Я ж вирушив додому, до дружини та сина.
Рідне місто зустріло мене прохолодним осіннім вітром.
Під’їжджаючи до будинку, я раптом відчув дивне хвилювання. Мені хотілося додому і водночас зовсім не хотілося.
Я відчинив двері квартири. Десь у глибині працював телевізор. Пахло щойно приготованою вечерею.
Я поставив сумку і пройшов на кухню. Мені на мить здалося, що тут на мене чекають, як і завжди.
— Андрію? — За моєю спиною пролунав здивований голос Вікторії.
Я обернувся. До кухні зайшла Вікторія, а позаду неї стояв якийсь чоловік.
Вікторія опустила очі й сказала:
— Андрію. Ми давно стали чужими одне одному. Я полюбила іншого, так буває.
— Як це «буває»? Прожити більше десяти років із чоловіком у шлюбі, а потім просто залишити його, як непотрібну річ? Ти що, не знала, ким я працюю і чим займаюся? Десять років тебе все влаштовувало, а тепер ти раптом вирішила все змінити у своєму житті?
— Я хочу спокійного, нормального життя, як у всіх моїх подруг, — продовжувала Вікторія, намагаючись не дивитися мені в очі. — Хоча тобі цього не зрозуміти, у тебе ж немає ані друзів, ані знайомих тут. І дружини у тебе немає, і сина для тебе, по суті, немає. Він виріс, майже не бачачи рідного батька, а я не мала чоловіка поряд. Для тебе була важлива тільки твоя робота.
— Заспокойся, я не збираюся сперечатися. Нічого вже не повернути. Так, я, чесно кажучи, ні на що й не сподівався. Квартиру та дачний будиночок ми перепишемо на Єгора. А де він?
— Він у моїх батьків. Якщо хочеш, можеш поїхати до них.
Я мовчки вийшов із квартири і вирушив до тещі, щоб побачити сина.
Так, моя професія не сприяє сімейному щастю. Вікторія і так довго чекала. Для таких сімейних стосунків, як у нас, це був своєрідний рекорд.
Що тут заперечиш? Вона мала рацію. Струнка, красива молода жінка.
У неї були всі шанси розпочати нове, повноцінне життя.
Я поїхав до тещі побачити Єгора.
Син був дуже радий мене бачити. Він уже був достатньо дорослим, щоб усе добре розуміти.
Ми з ним поговорили, як дорослі чоловіки, і він не ставив зайвих запитань.
Теща запропонувала повечеряти, але апетиту в мене не було зовсім.
Посидівши близько години, я взяв таксі і поїхав на вокзал. Я взяв квиток на потяг і поїхав до своїх батьків.
Десять років. Багато це чи мало? Мабуть, небагато, якщо тобі ще лише тридцять, і все життя ще попереду.
Я з подивом відзначив, що відреагував на розлучення доволі спокійно. Напевно, тому, що десь глибоко розумів: це рано чи пізно мало статися. Зрештою, Вікторія права — ми не були справжньою парою.
Батьки зустріли мене з розумінням і теплотою. До речі, я випадково зустрів своє перше кохання — Софію.
Її життя теж не склалося: чоловік залишив її з двома дітьми. Вона навіть спробувала вибачитися за те, що не дочекалася мене, і сказала, що тепер шкодує, але я майже не слухав її.
Моя відпустка швидко пролетіла, і настав час повертатися до Норвегії, на роботу.
Так пролетіло ще десять років. Мій вік наближався до позначки сорок. За цей час я заробив значний капітал, і, звичайно, я активно допомагав синові; зараз Єгор навчається в інституті.
І я вирішив, що час зробити паузу. Я повернувся до України і перебрався ближче до столиці. Придбав великий будинок у передмісті Києва.
За звичкою, я прокинувся рано і вирішив поїхати до Києва, просто погуляти містом.
Ближче до вечора я прогулювався головною площею, Майданом Незалежності. Було літо.
Яскраво вигравали водограї. Я вирішив присісти на лавку.
Заглиблений у свої думки, я навіть не помітив, як до мене підбігла дівчинка років десяти і почала мене уважно розглядати. Я на мить завмер, не розуміючи, що відбувається. Але вона заговорила.
— Це ви мій тато?
Я взагалі не міг вимовити жодного слова у відповідь.
— Можливо, я помиляюся, але на тій фотографії, що у мами в кімнаті, саме Ви. Ну, мені так здається.
Я мовчав і здивовано дивився на дівчинку. Наче мені відібрало мову.
Із зусиллям я ледве промовив:
— А де ж твоя мама?
Дівчинка пальчиком вказала у бік фонтану. Там стояла красива жінка, у якій я миттєво впізнав ту саму Надію.
У мене все похололо. Як таке могло статися?
Думки вихором кружляли в моїй голові. Я не знав, що робити, як себе повести, що сказати.
Я навіть не міг піднятися з лавки, просто сидів із розкритим ротом, дивлячись то на дівчинку, то на Надію.
Надія обернулася, і наші погляди зустрілися.
Вона одразу мене впізнала. Ми кілька хвилин дивилися одне на одного, не кажучи ні слова. Я бачив, як її очі наповнюються сльозами.
Минуло три роки відтоді.
Ми з Надією та моєю донькою Дариною (так звали дівчинку) живемо у нашому будинку під Києвом.
До Норвегії я більше не повернувся. Роботи тут достатньо.
Я зрозумів, що нарешті знайшов своє справжнє щастя і навіть не уявляю, як би склалася наша доля, якби маленька Дарина не підійшла тоді до мене на Майдані.
Я пережив два важких роставання, поки зустрів долю свою.
А ви вірите в долю? Вірите, що якщо нам щось суджено, то від долі не втечеш? Чи не так?
Фото ілюстративне.
