Зараз я знаходжуся в Німеччині. Так сталося, що приїхала сюди ще в березні 2022 року, коли у нас зовсім неспокійно було.
Я розлучена давно, виховую одна сина, батьки пенсіонери, допомоги, особливо, чекати було нізвідки.
Сама я родом з Запоріжжя, живемо на окраїні міста.
Тато з мамою мають двокімнатну квартиру, а в мене невеличка однокімнатна. Ми вдвох з чоловіком купували її, але коли розлучалися, він пішов до іншої, то відразу сказав, що залишить мені цю квартиру, ми не будемо ділити її, але, щоб я тоді не претендувала на аліменти, так, мовляв, справедливо буде, а він будуватиме своє спокійне життя в іншій сім’ї, а я щоб до нього вже діла не мала.
Звісно, що я погодилася на цей варіант і вибрала квартиру.
Я ніколи за кордоном не була, про заробітки й не думала, можна сказати, що я така собі середньостатистична людина, яка далі Одеси, влітку там на морі відпочивали з дитиною, далі нікуди й не їздила.
Їхати за кордон ми не хотіли, як все почалося, довго вдома сиділи, але потім ставало все гучніше і тривожніше і я вирішила з подругою поїхати в Німеччину, хоча б тимчасово, щоб віднайти спокій для себе і дитини.
Ми з подругою таки наважилися покинути дім, адже нас було двоє, тому сподівалися, що буде влаштуватися легше, адже хтось з дітьми сидітиме, а хтось працюватиме, та й волонтери вже, на той час, були, тому вважали, що справимося.
Згадувати, як ми їхали, як було важко з домівкою і рідними розлучатися, й досі важко мені згадувати.
Спочатку важко було, а потім ми влаштувалися краще, нас до себе в будинок в невеличкому селищі до себе взяли німці, пара похилого віку, діти їх вже окремо жили.
Вони нам виділили дві кімнати у своєму великому будинку, допомогли влаштувати діток в школу, оформити усі документи перебування тут, соціальну допомогу, ми ходили з подругою на курси німецької мови і шукали підробітки якісь.
Люди тут добре ставляться до нас, друзі господарів нашого житла речей багато принесли, фрукти часто нашим дітям приносять і солодощі.
Наче й непогано влаштувалися, але ми сумуємо за домівкою, плануємо повертатися, аби хоч трішки спокійніше вдома було.
Я дуже раділа, що могла відкласти копійку якусь і якось про це обмовилася своїй двоюрідній сестрі і мамі з татом вислала 300 євро.
Відтоді, сестра постаралася, родина чомусь вирішила, що в мене тут статки великі, бо я маю євро і гроші заробляю тут.
Сестра просила позичити і її 200 євро, мовляв, вона батькам моїм віддаватиме частинами, якраз і поверне так борг мені.
І почалися телефонні дзвінки: тому позич, тому на щось не вистачає, в того холодильник поламався, а тому на ремонт потрібно.
Я стала родичам відмовляти. Вони напевно думають, що я тут маю гори золоті, але ж я тут не на заробітках, у мене багато грошей немає.
Якщо у мене 4 тисячі євро, то що я маю усім роздавати? Я собі для дитини тримаю, коли повернуся в Україну.
Родичі перестали телефонувати мені, на моїх батьків навіть зляться, не вітаються з ними.
Але що я зробила не так? Вони думають, що тут у мене життя мед. То хай приїжджають і не заздрять. Але їхати сюди не хоче ніхто, усі сидять вдома.
Я стараюся не звертати увагу на це, але прикро на дужі, адже я скоро планую повертатися додому. Від мене будуть відвертатися усі. Але хіба я не права?
Фото ілюстративне.