В кінці березня я поїхала з подругою закордон.
Звісно, що поїхали ми не зі свого бажання, а тому, що така важка ситуація склалася в нашій країні.
Я взяла двох дітей і ми з Наталкою поїхали за кордон.
Перед тим думали разом з чоловіками, яку країну обрати, але не знали, де нам буде краще зупинитися.
Оскільки знайомих ніде не було, вирішили їхати в Німеччину, адже тоді якраз наші знайомі теж зібралися туди.
Сказати, що нам було спочатку дуже важко, це нічого не сказати, адже ми обоє з подругою опинилися кожна з двома малими дітьми в чужій країні, де все таке чуже і далеке, що навіть уявити важко.
Жили ми в великому будинку в невеличкому селищі, нас прихистила сім’я, чоловік та жінка, похилого віку.
Діти їх живуть далеко, у них багато вільних кімнат, так як будинок досить великий для двох людей, тому вони вирішили нам допомогти.
Ми вирішили з Іриною, що будемо ходити на роботу по черзі, адже у нас на двох четверо дітей і, хоч вони усі ходять до школи, але їх потрібно возити в сусіднє містечко, бо тут на місці влаштуватися не вдалося, та й готувати їсти потрібно дітям.
Я влаштувалася на роботу, добре, що їздити далеко не доводиться, адже працюю в невеличкому складі в нашому селищі.
Ми зараз правда оформили соціальну допомогу, адже без неї важко тут було б, я ходжу на роботу, тому жити трохи легше.
Але важко на душі, бо й діти і ми хочемо швидше додому повернутися.
Гроші, які я заробляю, теж майже усі витрачаю на наше життя, купую продукти, адже Ірина теж просто так не видить, вона дітей доглядає, все робить вдома та готує для всіх.
Останні декілька місяців, я висилала мамі з татом в село 300 євро, адже хотіла підтримати їх, знала, що їм теж не просто, адже ціни дуже виросли на все.
Мама з татом дуже раділи, адже ці гроші великі для них, ще й по мірках пенсіонерів.
Не можу сказати, що ми тут розкошуємо, але на елементарні речі вистачає, харчуємося добре.
Одяг не купуємо, нам і діткам одяг приносять добрі люди і я вдячна, щиро кажучи, кожному за це.
Іноді отримуємо продукти безкоштовні.
Першим часом ми ще зверталися в соціальні служби за продуктами і необхідними засобами для господарства, але потім перестали звертатися, адже влаштувалися, усе елементарне в нас є.
Зараз приїжджає знову чимало українців, тому ці речі усі і продукти більше вже потрібні їм.
Наче живемо непогано, але дуже сумуємо за домівкою.
Як тільки стане трохи спокійніше, плануємо повертатися додому, чекаємо дуже цього дня.
Чоловік просить ще трішки зачекати, хоча б до весни.
Наче звиклися до всього, трохи справи налагодилися.
А тут на днях мені батьки телефонують, мовляв, забери нас до себе.
Я думала вони жартують, а потім здивувалася.
Виявляється, відколи я їм вислала гроші, вони думають, що я тут добре живу і хочуть самі на старості років гарно пожити.
Мама каже, мені соціальна служба з батьком буде гроші платити, ще й житло дадуть безкоштовне, тут пенсія у нас буде, загалом каже, що будуть жити гарно, не те що в селі під Ужгородом.
Я дуже здивувалася.
Пояснюю мамі, щоб отримати допомогу і житло безкоштовне потрібно витратити чимало часу, оббігати все, я а мене на те немає ні часу ні сил, бо в мене діти і я маю дбати про них.
Мама з татом образилися, мовляв, мені що шкода грошей чи країну чужу.
Навіть пояснення, що якщо вони занедужають, то мені все одно прийдеться тут доглядати за ними, не спрацьовує на батьків, вони стоять на своєму.
Я кажу, що жити я тут довго не хочу, планую згодом повертатися додому, а вони – то й нас тоді з собою забереш.
Я не хочу цих клопотів зайвих, як мені пояснити це батькам?
Вони наче не чують мене, щодня одне і те ж саме говорять.
Ну як пояснити людям похилого віку все це нормально, щоб вони не ображалися на мене?
Фото ілюстративне.