В неділю зранку Микола йшов з церкви у важких роздумах, додому зовсім йти не хотілося, тому коли кум запросив його до себе на вареники, він з радістю погодився.
В хаті у кума Василя смачно пахло підсмаженою цибулькою, а кума Галина вже чекала гостей за накритим столом. Все було по-недільному святково: спочатку господиня подала борщ, потім вареники з сметанкою і підсмаженою цибулькою. Квашені огірочки і шматочки сальця теж були присутні, як необхідний атрибут до чарчини.
– Які ж у тебе смачні вареники, Галино! – Микола не міг стримати захвату. – А коли ти встигла все приготувати?
Галина посміхнулася, а Василь поспішив пояснити.
– Ми з дружиною розділилися, вона йде в церкву на першу Службу, на 8 годину, а я на 10. То ж коли я повертаюся, то уже все готово, – каже, з задоволенням погладжуючи свій животик.
– І що, у вас щонеділі так? – здивовано запитав Микола.
– А як же інакше? – виокруглив очі Василь. – Може ще добавки, куме, хочеш?
Микола відмовився, бо уже і так смачно наївся. Подякував господарям за гостинність, і вже хотів йти, як раптом задзвонив його телефон.
– Ти де? – Марина, дружина його, говорила так голосно, та ще й з претензіями, що Миколі стало незручно перед Василем і Галиною. – Чого так довго йдеш додому? Ми з дітьми тут без хліба сидимо, бо тато ніяк додому з церкви дійти не може.
– А чого ти сама в магазин не вибігла, і хліба не купила? – тихо спитав Микола.
– Таке скажеш! Ти ж знаєш, що я без марафету з дому не виходжу, ти що хочеш, щоб я через буханку хліба макіяж годину робила, навіщо воно мені в неділю? – звинуватила чоловіка Марина.
– Добре, зараз піду в торговий центр, куплю хліб і щось до хліба, – погодився Микола.
– О, добре, – заплескала руками Марина. – Заодно пройдись по магазинах, подивися новий телефон, адже скоро День закоханих, і я хочу новий гаджет, – каже.
– Добре, люба, – знову погодився Микола. За 15 років їхнього з Мариною сімейного життя він уже звик погоджуватися з усім, що каже дружина, вона у них в сім’ї головна, її слово – закон.
Став Микола дякувати і збиратися, а Василь раптом виявив бажання ще пройтися з ним в торговий центр.
– Теж Галині хочеш подарунок на день закоханих купити? Хороша вона у тебе дуже, просто золота жінка, – каже Микола.
– Тю, який ще подарунок? Ми з Галиною вже 17 років разом, давно минувся у нас букетно-цукерковий період, щоб ще на подарунки витрачатися, – сміється Василь.
– Але ж вона так дбає про тебе…
– Так, дбає. Це її обов’язок. Вона ж моя дружина.
– І що, вона не свариться і не ображається, коли не отримує від тебе нічого на свята? – щиро здивувався Микола.
– Ні. Принаймні, не показує цього, – знову розсміявся Василь.
А Миколі чомусь було не до сміху. Та Марина пішла б від нього в той самий день, коли б він подарунок їй не вручив.
– А хто тобі сказав, що чоловік має дружині щось дарувати? – уже серйозно включився в розмову Василь.
– Ну як хто? Всі так роблять. І Марина постійно про це нагадує, – пояснив Микола.
– Ти, куме, вибач, можливо це не моя справа, але краще б вона тобі вареники в неділю готувала. Це ж її обов’язок, всі так роблять…
Микола задумався, слова Василя його зачепили. Він і сам розуміє, що в його родині щось не так. Чому його Марина в неділю спить до обіду, а потім ще чекає, що він продукти принесе і щось приготує. Чому вона вважає, що чоловік має і заробляти, і забезпечувати, і купувати, а її обов’язок – просто бути красивою.
Та кумові він не став нічого доказувати, чужа сім’я – то темний ліс, у кожного своє. Хтось любить свою дружину просто за те, що вона у нього є, і обдаровує її подарунками, а комусь дружина служить вірою і правдою, і ніколи не отримує навіть невеликого букета пролісків у свято. Тут уже як кому пощастить.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
