fbpx
Життєві історії
В неділю я попросила дітей приїхати до мене. Я їм і сказала, що йду в інтернат. Але, щоб туди піти, треба буде заплатити кругленьку суму, а для цього доведеться продати все майно. До цього числа входять і квартири, в яких вони живуть зі своїми сім’ями

В своїх дітей ми з чоловіком вклали дуже багато. Спочатку в нас народилася дочка, а за чотири роки син. Ми для них робили все, що від нас залежить. Найбільше хвилювалися, щоб вони виросли хорошими людьми.

Хороша освіта, репетитори, оплата всіх їхніх захоплень – все це в них було. Діти радували нас своїми успіхами, ми проводили вихідні та свята разом, усією родиною.

Видали заміж дочку, чекали на онука, і тут не стало чоловіка. Мені було дуже важко в цей період, але я трималася заради доньки, яка була в очікуванні.

Дочка з чоловіком одразу після весілля стали жити у квартирі, яка дісталася мені від мами. Коли за кілька років одружився син, то йому я віддала квартиру свекрухи. Але обидві квартири не переоформлювалися, за документами все було оформлено на мене. В свій час ми з чоловіком вирішили, що все майно оформлятимемося на мене, так вирішив чоловік.

Позаторік я пішла на пенсію. За законом я давно вже пенсіонерка, мені 76 років, але я працювала, поки відчувала сили. А тепер нарешті вирішила, що настав час відпочити. Тут мені і знадобилася допомога дітей. Але я зрозуміла, що допомагати мені вони не поспішають.

Телефонуєш дочці – зайнята, не може сьогодні. Телефонуєш синові – теж весь у справах. Коли прийдуть – незрозуміло. Кажуть, замов собі доставку, але я не вмію це робити.

Попросила сина машиною відвезти мене на прийом до лікаря. Син відповів, що працює до пізнього вечора, щоб я дочці дзвонила, зять теж при машині. Дочка порадила викликати таксі, зять зі зміни стомлений спить.

В результаті мене відвезла сусідка, коли побачила, як я сходами ледве шкутильгаю. Навіть просити не довелося, сама запропонувала. Ще й додому потім доставила – й часу не пошкодувала, і від грошей відмовилася.

Наступного дня я попросила подругу із соцзахисту порадити мені гарний інтернат для людей похилого віку. Вона сказала, що всі хороші тільки платно, але там все за вищим розрядом, у деяких навіть є басейн. Хоча й ціни там теж чималі.

В неділю я попросила дітей приїхати до мене. Дуже наполягала, вони побурчали, та приїхали. Я їм і сказала, що йду в інтернат. Але, щоб туди піти, треба буде заплатити кругленьку суму, а для цього доведеться продати все майно. До цього числа входять і квартири, де вже так довго живуть діти зі своїми сім’ями.

І син, і донька, сказали, що я їх не люблю, картали мене, яка ж я мати, якщо хочу рідних дітей без даху над головою залишити.

– Я не прошу багато чого, але свої дні хочу провести не в самотності. Я вам дала все, що могла, а собі прошу трохи – уваги та допомоги. Мені вже багато чого робити самій важко, а вас просити і слухати відмовки я втомилася.

Діти загомоніли, що вони і так мені допомагають, стали нагадувати про онуків, згадали про совість. Але що більше вони говорили, то сильніше я переконувалась у правильності свого рішення. Якщо це єдиний варіант провести решту життя в гідних умовах, то нехай так і буде. Мені не соромно, бо свій обов’язок перед дітьми я виконала, тепер хочу, щоб вони виконали свій.

Не знаю, як далі справа повернеться, доки жодних змін я не бачу. Подивлюся ще кілька місяців, а потім доведеться вирішувати, як жити далі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page