fbpx
Життєві історії
В неділю я мамі зателефонувала, сказала, що приїду до неї на Різдво, а потім нехай збирається – заберу її до себе. Але мама навіть слухати нічого не хоче, каже, що з рідного дому нікуди не поїде

Мені тридцять чотири роки, я одружена. Ми з чоловіком в свій час приїхали до столиці з невеликого провінційного містечка, тут працювали, ставали на ноги, народили дитину, якій уже виповнилося чотири роки, взяли під виплату квартиру – невелику, на околиці, але свою. І чоловік, і я працюємо, дитина ходить у садок, але на вечір ми беремо ще й няню, бо пізно повертаємося з роботи.

Їздити довго і важко, але ми із чоловіком уже звикли. Серед тижня спілкуватися з дитиною практично не виходить, але вже нічого не поробиш. Намагаємося надолужити у вихідні – коли в кіно підем, коли в парк, коли в кафе на піцу.

Вдома в нашому рідному містечку у мене залишилася мама, і я вирішила перевезти маму ближче до себе – купити їй тут квартиру і жити поряд. Зрозуміло, що це не без вигоди для себе. Я думала, що мама допоможе мені з дитиною. Але мама не хоче, від слова зовсім.

Не те, щоб вона вже не хотіла сидіти з дитиною: навпаки, завжди скаржиться по телефону, що онук росте далеко від бабусі, і виховує його чужа людина, от жили б ближче… Але про те, щоб взяти і переїхати до любого онука, бабуся, проте, й чути не хоче.

– Я там нікого не знаю! Та навіщо мені це треба! – каже вона щоразу. – Що я там у вас робитиму?

– А вдома чим ти зайнята? – питаю.

– Вдома якраз у мене безліч справ, – каже мама. – По-перше, дача! Як я її кину? Погріб із соліннями! Подруги, по-друге! Собака, нарешті… у нас тут річка поряд, чисте повітря, а у вас? Навіщо мені це потрібно?

– Собаку можна привезти і сюди, – кажу. – Подруги знайдуться в будь-якому місці, вийдеш гуляти із собакою та познайомишся. І з дачею можна щось придумати… Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку, відремонтуємо, будемо завжди бачитися. Онук буде на очах у тебе рости. Давай, мамо, вирішуй!

– Не хочу я переїжджати! Кому я там потрібна! Де народився, там і знадобився! – повторює як заведена.

А я не розумію, чому вона саме так себе поводить. Чому не хоче бути ближчою до нас? Справа навіть не в допомозі з дитиною: нам пощастило, знайшли просто чудову няню, сусідку-пенсіонерку, яка за цілком прийнятні гроші не тільки сидить з дитиною вечорами, а ще вечерю готує, і в квартирі трохи прибирає.

Особливо мене не покидає думка, що маму треба забрати до себе, коли я побачила подібну історію у своєї колеги. Вона, як і я, живе в столиці і все мріяла перевезти батьків до себе ближче. Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, ми вже літні люди, переїжджатимемо, не хочемо і не поїдемо.

Відмовлялися, відмовлялися, а в минулому році не стало батька, мамі зараз добре за сімдесят, нездужає звичайно, з дому вийти тяжко, їй круглодобовий нагляд потрібен. А колега не знає, що і робити: тут робота, сім’я, чоловік, а там – немічна мати, якій склянку води нема кому подати. Поїхати туди надовго не вдасться. Перевозити матір зараз уже на порядок складніше, та й вона не хоче.

Моя подруга зараз себе картає, що, мовляв, не треба було батьків слухати, треба було наполягти! Зараз би поряд жили, я сама за нею стежила б!.. Перевози своїх – каже, – поки не пізно.

Дивлячись на колегу, я знову повертаюся до думки, що маму треба забирати до себе, життя непередбачуване, і все може повернутися зовсім несподівано.

В неділю я мамі зателефонувала, сказала, що приїду до неї на Різдво. А потім нехай збирається – заберу її до себе. Але мама навіть слухати нічого не хоче. Каже, що з рідного дому нікуди не поїде. Що робити? Я у мами єдина донька і єдина рідна людина, інших близьких родичів у нас немає.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page