fbpx
Життєві історії
В неділю вранці я поспішала з базару додому, враз, мене покликала якась жінка. Привіталася і пильно подивилася мені в очі. Я все ж ніяк не могла її згадати, аж незручно було. Вона зняла хустку і показала мені своє сиве волосся. Дивно, наче мого віку, а якась зовсім змарніла

Одного дня я поверталася з базару, тоді була неділя. Чоловік якраз саме вдома спав, не хотіла його будити, бо він вчора допізна був у батьків, вони роблять ремонт, а ми трохи допомагаємо, думала – нехай відпочине.

Я несла важкі сумки і дуже поспішала, щоб ще до того, як Богдан з донечкою прокинуться, встигнути приготувати свіжий смачненький сніданок для всіх. В неділю мої сплять досить таки довго, тому часу у мене ще трішки було в запасі в той день.

Несподівано, до мене підійшла якась, на перший погляд, незнайома жінка:

– Привіт, Ірино. Це ж стільки років вже минуло, а ти така ж яскрава та красива, якою була завжди, скільки я тебе пам’ятаю, – мовила до мене цікава перехожа.

Мені було не зручно, що я її не впізнала, тому просто тихо привіталася. Стала чекати, як піде розмова далі, бо красивою жінкою я себе ніколи не вважала, та й в той день виглядала не дуже яскраво та нарядно, щиро кажучи.

– Не впізнаєш ти мене, Ірино, воно й не дивно. За останні 4 роки я постаріла вже майже на 2о, – жінка зняла з голови темну хустину і показала своє сиве та рідке волосся.

Лише тепер я впізнала Марину, мою однокласницю, найкращу дівчину в нашій компанії, принаймні, вона колись завжди такою була. Як я їй заздрила колись, словами не передати.

Марина була красивою дівчиною, але характер мала недобрий, відносилася до всіх недобре, навіть розмовляла не з усіма, батьки у неї були заможні, тому Марина розуміла, що добре вчитися їй не обов’язково, адже батьки все самі влаштують для неї.

В нашому будинку жила одна сім’я, теж дуже багата та шанована, а у них був єдиний син, Петро. З ним я була знайома ще з раннього дитинства, потім підросли, і я щиро покохала цю людину, для мене він був мрією. Петро дарував красиві квіти, дорогі цукерки, водив у хороші кафе, бо батьки давали на все гроші, а я молода, немудра зовсім була, чого ще потрібно було юній дівчині, аніж щира увага і милі подарунки. Звісно, що це подобалося мені, коли людина приділяє тобі стільки уваги.

А потім різко Петро на мене взагалі перестав звертати увагу, я сама чекала його біля під’їзду, щоб дізнатися причину, але він сказав лише просту фразу, що не цікава я йому зовсім, у нього тепер інші інтереси та переконання. А його батьки вже готуються до весілля.

Як потім виявилося з Мариною вони зустрічаються вже давно, лише мені він нічого не говорив. Я була щиро закохана, тому вирішила сама з нею поговорити, що ми вже давно одне одного знаємо, розповідала про свої почуття до Петра. А Марина засміялася лише у відповідь на мої слова, вона сказала, що як я взагалі могла надіятися на те, що така заможна і шанована родина дасть згоду на те, щоб їх єдиний син одружився на такій як я, говорила, щоб я краще в дзеркало на себе подивилася і зробила людську зачіску, адже у мене ні смаку, ні шарму немає.

Весілля Петра і Марини далося мені нелегко, але життя йшло і я зустріла хорошу людину, тепер заміжня, маю донечку.

Однокласниця моя, Марина, стала розповідати мені про своє непросте життя у шлюбі, скаржилася на Петра, намагалася виправдатися, говорила, що молода була, нерозумна, зараз прожила частину життя, подорослішала, набралася розуму і добре усвідомлює, що вчинила тоді не по-людськи.

А я підняла сумки з землі і мовила:

– Вибач, Марино, я дуже поспішаю до свого золотого чоловіка! Тобі не потрібно вибачатися, ти мені велику послугу зробила. Тепер я на тебе вже не ображаюся.

Я пішла собі далі, радісно поспішала додому, мені навіть не було цікаво, які труднощі спіткали Марину у шлюбі, мені було байдуже до неї, щиро кажучи, але вона сама свій вибір зробила, у кожного своя доля.

Я знаю, що вона очікувала на моє співчуття, розраду і пораду якусь, але у мене зовсім до неї немає жалю.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page